— А-а, фра Гальдіно! — мовили обидві жінки.
— Хай прибуває з вами Господь,— відповів капуцин.— А я прийшов по горіхи.
— Піди-но внеси горіхів для братії,— сказала Аньєзе.
Лючія встала й попрямувала до сусідньої кімнати, але на порозі на мить спинилася за спиною фра Гальдіно, який і далі стояв у попередній позі, і, притуливши пальця до вуст, виразно подивилася на матір ніжним, благальним і водночас владним поглядом, що вимагав збереження таємниці.
Збирач, поглядаючи здаля на Аньєзе, спитав:
— А де ж весілля? Адже воно мало відбутися сьогодні. Я спостеріг у селі якесь збентеження, немовби трапилося щось несподіване. В чім річ?
— Та занедужав синьйор курато, і довелось відкласти,— поквапно відповіла Аньєзе. Якби Лючія не подала їй знак, відповідь, мабуть, була б інша. — Ну, то як посувається збір? — вела вона далі, щоб змінити розмову.
— Погано, ласкава донно, погано. Оце тільки й усього! — І з цими словами він зняв мішок з плеча й потряс його обома руками.— Тільки й усього. А я аж у десять будинків заходив — і оце таке зібрав багатство!
— Та вже такі пішли нужденні роки, фра Гальдіно; коли на рахунку кожен шматочок хліба, то тут і на інше не розщедришся.
— Що, по-вашому, потрібно, донно, щоб повернути добрі роки? Потрібна милостиня. Ви чули про чудо з горіхами, яке сталося багато років тому в нашому монастирі в Романьї?
— Сказати правду, не чула... А розкажіть лишень.
— Отож слухайте. Жив собі був у цьому монастирі один наш падре, святий чоловік, і звали його падре Макаріо. Якось раз узимку йде він стежкою через поле одного нашого благодійника, також хорошого чоловіка, і бачить, стоїть цей благодійник біля свого великого горіхового дерева, а четверо наймитів, вимахуючи мотиками, вже почали його окопувати, щоб оголити коріння. «Що це ви робите з бідолашним деревом?» — спитав падре Макаріо. «Ох, падре, ось уже стільки літ воно не родить жодного горіха, то я й хочу зрубати його на дрова».— «Облиште дерево,— мовив падре,— і знайте, що в цьому році на ньому буде більше горіхів, ніж листя». Благодійник, який добре знав того, хто мовив ці слова, відразу наказав наймитам прикидати коріння землею і, покликавши ченця, який уже попростував далі своєю дорогою, сказав йому: «Падре Макаріо, половину збору я жертвую монастиреві». Поголос про пророцтво розійшовся далеко навкруги, і всі знай бігали дивитися на горіхове дерево. І справді, навесні на ньому з'явилося безліч квітів, а з часом — безліч горіхів. Доброму нашому благодійникові так і не довелося збивати горіхи, бо ще до збору врожаю він відійшов у вічність, щоб прийняти винагороду за свою щедрість. Але чудо від цього стало ще більшим,— ви про це почуєте. В цього чоловіка залишився син зовсім іншого складу. І ось, коли настав час врожаю, збирач пішов по належну монастиреві частку. Але той син вдав, що нічого й знати не знає; до того ж він набрався зухвальства відповісти, що зроду не чув, щоб капуцини вирощували горіхи. І знаєте, що сталося? Якось раз (ви тільки послухайте!) зібрав цей непутящий декотрих своїх друзяк — достоту таких, як сам! — і під час пиятики розповів їм історію про горіхове дерево і при цьому насміхався з ченців. Горілчані брати висловили бажання піти подивитися на ту велетенську купу горіхів. Він повів їх до комори. І послухайте! Відчиняв він двері і, мовлячи: «Ось дивіться»,— іде в куток, де в нього була насипана ота велетенська купа. Що ж там виявилося? Велетенський ворох сухого горіхового листя. Чи ж не повчальний приклад? А монастир не тільки не зазнав від цього ніяких збитків, навіть став благоденствувати, бо ж після такої великої події збір горіхів чимдалі більшав, аж один благодійник, із співчуття до бідного збирача, пожертвував монастиреві осла, щоб було легше приставляти зібрані горіхи. І олії з них начавили стільки, що кожний бідняк приходив і брав, скільки йому було потрібно. Бо ж ми мов те море, яке збирає води звідусіль, а потім знов обділяє ними всі ріки.