Лодовіко засвоїв звички синьйора, а підлесники, серед яких він виріс, привчили його вимагати великої поштивості до себе. Але коли він був спробував зав'язати стосунки з найбільш шанованими людьми свого міста, то наштовхнувся на обходження, геть відмінне від того, до якого звик; і він побачив, що прагнення ввійти в їхнє середовище, як йому того хотілося, вимагало б від нього нової школи терпіння й покори, необхідності стояти завжди нижче від інших і щохвилі ковтати образи. Такий спосіб життя не відповідав ні вихованню, ані вдачі Лодовіко. Допечений до живого, він став цуратися синьйорів. А далі так і тримався осторонь, але вже з гіркотою, бо йому здавалося, що насправді саме вони й мають скласти йому товариство, але для цього їм слід бути обхідливішими. Ця суміш суперечливих почувань і заважала Лодовіко невимушено обертатися серед жаданого товариства. Однак, прагнучи так чи інакше мати справу із знатними людьми, він почав змагатися з ними в пишності й розкоші, викликаючи цим до себе тільки неприязнь, заздрощі та насмішки. Його вдача, пряма й воднораз буйна, згодом втягла його і в інші, серйозніші зіткнення. Він почував щиру й глибоку відразу до всяких утисків та насильства, і ця відраза загострювалась у ньому тим дужче, чим вище стояли люди, що чинили їх день у день,— а ними якраз і були ті люди, з якими він не мирився найбільше. Щоб відразу вгамувати або ж, навпаки, розпалити в собі пристрасті, він охоче ставав на бік якогось слабкого скривдженого чоловіка, хвалькувато брався вивести на чисту воду кривдника, встрявав у сварку й нерідко сам терпів через це; отак помалу-малу він зробився своєрідним захисником усіх гноблених, месником за знеславлену справедливість. Завдання виявилося нелегким, і не дивно, що бідний Лодовіко мав чимало сутичок і клопотів. Опріч відкритої війни з ворогами, він безперестану мучився внутрішніми суперечностями, бо задля успішного завершення якоїсь сутички,— не кажучи вже про випадки, коли він зазнавав поразки,— йому самому доводилось вдаватися до хитрощів та насильства, за які його потім гризло сумління. Він був вимушений тримати при собі чималу кількість забіяк, притім, як для власного спокою, так і для забезпечення собі якнайбільшої підтримки, доводилось вибирати найвідчайдушніших, а отже й найшахраюватіших, одно слово, через любов до справедливості жити з шахраями. Не раз уже, збентежений після якоїсь невдачі або занепокоєний навислою над ним небезпекою, змучений постійною необхідністю бути насторожі, відчуваючи відразу до свого оточення, замислюючись над майбутнім,— бо бачив, як його достаток розходиться щодень на благодійні заходи та ризиковні справи,— подумував він постригтися в ченці. У ті часи це був найпоширеніший спосіб вирватись із заплутаних обставин. Але ця думка, яка, мабуть, так би й зосталася мрією на все життя, стала твердим рішенням через одну подію, найсерйознішу з усіх, які траплялися з ним доти.