— Боже милостивий! До яких же пір!..— Але не скінчив фрази й знову, звертаючись до жінок, сказав: — Бідолашки! Послав вам випробування Господь. Бідна Лючія!
— Адже ж ви не кинете нас напризволяще, падре? — спитала, ридаючи, Лючія.
— Кинути вас? — відповів він.— А з яким же обличчям став би я просити в бога чогось для себе, якби кинув вас? В отакому становищі! Та ще коли сам Господь доручає вас мені! Не занепадайте духом. Він вам допоможе, він бачить усе, він може використати й такого незначного чоловіка, як я, щоб зганьбити кого-небудь... Подивимося, подумаємо, що можна зробити.
Мовивши це, він сперся лівим ліктем на коліно, схилив чоло на долоню, а правою рукою затис бороду й підборіддя, ніби бажаючи зібрати воєдино всі свої душевні сили. Проте, напружено міркуючи, він лише ясніше усвідомив, яка заплутана ця справа, з якими труднощами та небезпеками пов'язаний вихід із такого становища і як мало дійових засобів. «Присоромити дона Абондіо, примусити його відчути, як він грішить проти свого обов'язку? Тільки ж сором і обов'язок для нього ніщо, коли він під владою страху. Чи, може, й собі налякати його? Та й чим зможу я примусити його боятися дужче, ніж він боїться пострілу? Повідомити про все кардинала-архієпископа й вдатися до його авторитету? На це потрібен час,— а тепер що? І що потім? Навіть якби бідолашка була повінчана, чи могло б це стати перепоною такому чоловікові? Хто знає, на що він тільки здатний?.. Боротися з ним? Але як? Е-е,— подумав нещасний чернець,— якби я міг підмовити на цю справу свою братію, тутешню й міланську! Та ба! Ця справа не має громадського інтересу, і мені довелося б однаково відмовитись від цього заходу. Адже дон Родріго грає роль друга нашого монастиря, виставляє себе прибічником капуцинів, а його браві не раз приходили шукати в нас притулку. Доведеться мені самому братися за цю справу; отак і прославишся як неспокійний чоловік, наклепник і інтриган,— крім того, невчасним заходом можна ще й погіршити становище цієї бідолашки».
Співставивши всі «за» і «проти», він дійшов висновку, що найкраще піти просто до самого дона Родріго, спробувати відрадити його від безсоромного наміру благаннями, загрозою мук у загробному житті, а то ще й в земному, якщо це можливо. У всякому разі, цим шляхом принаймні вдасться точніше дізнатися, як уперто той тримається за свій мерзенний задум, повніше розкрити його наміри, а вже потім приймати відповідне рішення.
Поки чернець отак собі розмірковував, у дверях з'явився Ренцо; його повсякчас тягло до цього дому, і кожен легко здогадається, чому. Однак, забачивши ченця, поринулого в роздуми, й жінок, які знаками просили не турбувати його, Ренцо мовчки спинився на порозі.. Підвівши голову, щоб викласти жінкам свій план дій, чернець помітив його й привітався із звичною щирістю, посиленою співчуттям.
— То вони вам розповіли... падре? — схвильованим голосом запитав Ренцо.
— Геть усе! Тим-то я й тут.
— Що ви скажете про цього мерзотника?
— А що ж мені про нього сказати? Адже він мене тут не почує — яке ж буде пуття з моїх слів? А ось тобі, любий мій Ренцо, я скажу таке: покладися на бога, і бог тебе не скривдить.
— Святі ваші слова! — вигукнув юнак.— Ви не з тих, хто завжди вважає бідного винуватим. А ось наш синьйор курато і цей невдачливий адвокат програних справ...
— Не треба копатися в тому, що призводить до самого тільки марного неспокою. Я скромний чернець, але повторюю тобі те, що сказав і оцим жінкам: скільки моєї сили, я вас не покину.
— Атож, ви не такий, як оті мої друзі миряни. Базіки! Яких тільки запевнень не надавали вони мені в гарні часи! Послухати лишень! Вони, мовляв, готові віддати й кров свою за мене, і підтримають мене навіть проти самого диявола. Хай-но лиш з'явиться в мене який ворог, то тільки дай знати... йому й кінець! А тепер бачили б ви, як вони всі огинаються...— Підвівши очі на ченця, Ренцо за насупленим його обличчям здогадався, що сказав щось невгаразд. Бажаючи виправити становище, він, однак, заплутувався все більше й більше.— Я хотів сказати... я зовсім не думаю... тобто я хотів сказати..
— Що саме хотів ти сказати? Що? Отже, ти взявся зіпсувати мені всю справу, перш ніж її розпочато. Тим ліпше для тебе, що ти вчасно зневірився... Адже ти почав був шукати друзів... і яких друзів? Тих, що не змогли б допомогти попри все своє бажання. І був мало не втратив того, хто хоче і може допомогти тобі. Хіба ж ти не знаєш, що Господь — друг усіх пригноблених, повних надії на нього? Хіба ти не знаєш, що слабкий, показуючи пазурі, не виграє нічого? Та й якби навіть...— Тут він міцно вхопив Ренцо за руку. Його обличчя, зберігаючи свою владність, відбило якусь величну скорботу, він потупив очі, його мова сповільнилась, голос забринів глухо, наче з-під землі.— І якби навіть... це — страшна справа! Ренцо, ти хочеш покластися на мене? Та що це я кажу — на мене, нікчемного чоловіка, грішного служку,— чи хочеш ти покластися на бога?