— Таж я вже вибачився, я ж казав, що нічого не тямлю в цій справі,— відповів дон Крістофоро, віддаючи склянку служникові.
— Вибачення недоречні,— закричали обидва кузени,— ми вимагаємо вашого рішення.
— Ну, якщо так,— вів далі чернець,— то, як на мов крайнє розуміння, хотілось би, щоб не було ні викликів, ні посланців, ні ударів палицею.
Співтрапезники вражено перезирнулися.
— Це вже занадто,— сказав граф Аттіліо.— Вибачте мені, падре, але це вже занадто. Відразу видно, що ви не знаєте світу.
— Це він та не знає? — озвався дон Родріго.— Дозвольте мені запевнити вас: знає, любий мій, і то не гірше, ніж ви. Чи не так, падре? Скажіть-бо, скажіть нам, хіба ви в свій час не бешкетували?
Замість відповісти на таке люб'язне запитання, чернець звернувся подумки до себе: «Це вже стосується особисто тебе, але пам'ятай, брате,— ти тут не ради себе самого, тож усе, що стосується тільки тебе, не береться до уваги».
— Нехай так,— сказав граф Аттіліо.— Однак, падре... а як вас звуть, падре?
— Падре Крістофоро,— відповіло відразу кілька голосів.
— Однак, падре Крістофоро, вельмишановний мій заступнику, такими правилами, ви, либонь, перевернете весь свій догори дном. Ні викликів! Ні палиць! Прощавай усяка честь — цілковита безкарність для пройд! На щастя, це неможливо.
— Сміливіше, докторе! — гукнув дон Родріго, якому все дужче хотілось вивести з суперечки обох її заводіїв.— Сміливіше! Адже ваша позиція — визнавати всіх правими. Що ж, подивимось, як ви умудритеся в даному випадку визнати правим падре Крістофоро.
— Сказати про правді,— відповів доктор, вимахуючи виделкою й звертаючись до ченця,— сказати по правді, я ніяк не можу зрозуміти, як це падре Крістофоро, будучи і істинним ченцем, і світською людиною водночас, не подумав про те, що такий погляд, сам по собі правильний і цілком доречний для амвона,— хай буде мені дозволено сказати,— не має ніякої ваги в суперечці про питання честі. Але падре краще від мене знає, що все добре на своєму місці, і я гадаю, що цього разу, вдавшися до жарту, він просто хотів відпекатися від важкої необхідності висловити свою думку. Що можна було відповісти на аргументи, підкріплені мудрістю такою старовинною і все ж вічно новою? Нічого. Так наш падре й учинив.
А дон Родріго, щоб покінчити з цим питанням, порушив інше:
— До речі,— мовив він,— у Мілані ходять чутки про угоду.
Читач знає, що того року точилася боротьба за успадкування герцогства Мантуї[39], у володіння яким,— коли помер Вінченцо Гонзага, не залишивши законних нащадків,— вступив герцог Неверський, найближчий його родич. Людовік XIII, або, вірніше сказати, кардинал Рішельє[40], підтримував цього правителя, натуралізованого француза, до якого він ставився прихильно, а Філіпп IV, або, вірніше сказати, граф Оліварес[41] (його звичайно величали граф-герцог), з тих же міркувань не бажав бачити його володарем Мантуї і оголосив йому війну. А що це герцогство було ще й імперським леном[42], то обидві сторони вдавалися до всіляких інтриг та погроз, перша — щоб домогтися від імператора Фердінанда II згоди на інвеституру нового герцога, а друга — щоб домогтися відмови від неї і навіть підтримки для вигнання герцога Неверського з держави.
— Я схильний думати,— мовив граф Аттіліо,— що ці справи можуть владнатися. За деякими певними ознаками...
— Не вірте, синьйоре граф, не вірте,— урвав його подеста.— Я тут, у цій глухомані, маю змогу знати всі обставини, бо синьйор кастеллан, іспанець, котрий через свою добрість ставиться до мене прихильно і, як син одного улюбленця графа-герцога, чудово поінформований про все...
— А я кажу вам, що мені щодень доводиться розмовляти в Мілані з цілим рядом осіб, і я знаю з надійних джерел, що папа, дуже зацікавлений у справі миру, виступив з пропозиціями...[43]
— Так і повинно бути, такий уже порядок; його святість виконує свій обов'язок; папа завжди повинен старатися, щоб християнські правителі жили в мирі. Але у графа-герцога своя політика, і...
— І, і... і звідки вам знати, синьйоре мій, що в дану мить думає імператор? Чи ви гадаєте, що на світі нічого більше немає, крім вашої Мантуї? Справ, про які доводиться думати, дуже багато, синьйоре мій! Чи ви знаєте, скажімо, до якої міри імператор може в даний час покладатися на цього свого князя Вальдістано, чи Валлістаї, чи як там ще його звуть, і...
— Справжнє його ім'я,— ще раз втрутився подеста,— німецькою мовою Вальєнстейно[44], я сам чув, так не раз називав його наш синьйор кастеллан, іспанець. Проте будьте певні, що...
40
Арман Плессі де Рішельє (1585—1642) — кардинал, державний діяч, який зіграв велику роль у зміцненні французького абсолютизму. Від 1624-го по 1642 рік був фактично правителем Франції.
41
Граф Оліварес (справжнє ім'я Гаспаро де Гусман; 1587—1645) — всесильний фаворит деспота Філіппа IV. До 1643 р. керував усіма справами іспанської монархії.
43
У той час папський престол займав Урбан VIII (1623—1644), який зовсім не прагнув до миру; підтримуючи претензії герцога Неверського і Рішелье, він водночас таємно постачав зброєю їхніх супротивників.
44
Спотворене на італійський манір ім'я німецького імперського полководця Альбрехта Валленштейна (1583—1634), який сформував під час Тридцятирічної війни велику найману армію ландскнехтів, що використовувалася для придушення антифеодальних виступів та визвольного руху.