— Годі, падре! — гостро урвав його дон Родріго.— Моя повага до вашого одіяння велика. І тільки одно може змусити мене забути про нього: коли я бачу це одіяння на людині, яка зосмілюється з'явитися до мене в будинок у ролі підглядача.
По цих словах ченцеве обличчя зачервоніло. З виглядом людини, яка проковтнула дуже гірку пілюлю, він провадив далі:
— Адже ж ви й самі не вірите, щоб ця назва пасувала до мене. В душі ви усвідомлюєте, що моє поводження ні нице, ані гідне презирства. Послухайте мене, синьйоре дон Родріго: хай не допустять небеса, щоб настав день, коли ви почнете розкаюватися в тому, що не вислухали мене. Не ставте собі в заслугу... та й що воно за заслуга, синьйоре дон Родріго? Що це за заслуга перед людьми! А перед лицем господа... Тут — багато що вам до снаги, але ж...
— Знаєте що,— відказав дон Родріго, уриваючи його з роздратуванням і воднораз не без деякого переляку,— коли в мене з'явиться бажання послухати проповідь, то я не гірше від інших знайду дорогу до церкви. Але у себе вдома — красненько дякую! — І тоном вимушеного жарту він з усмішкою вів далі: — Ви мене оцінюєте вище мого звання. Домашній проповідник! Таке буває тільки в королів!
— Бог, котрий вимагає у королів відповіді на те слово, яке дає їм почути у їх власних палацах, бог, котрий нині виявляє до вас милосердя, посилаючи свого служителя — хай недостойного й незначного, але все ж свого служителя,— просити за невинну...
— Зрештою, падре,— сказав дон Родріго, вдаючи, ніби збирається йти геть,— я не знаю, що ви маєте на увазі; я тільки зрозумів одно: йдеться про якусь дівчину, близьку вашому серцю. То йдіть собі виливати душу перед ким завгодно, а порядну людину від такої нудоти, мабуть, звільніть.
Дон Родріго рушив був до виходу, але падре Крістофоро став йому на дорозі, щоправда досить поштиво, і, піднісши руки догори, знову звернувся до нього:
— Так, вона близька моєму серцю, але не більше, ніж ви; тут дві душі, і обидві мені дорожчі від моєї власної крові. Доне Родріго! Єдине, що я можу зробити для вас,— це молити за вас бога, і я це зроблю від усієї душі. Не відмовте мені, не тримайте в тривозі й страсі бідну дівчину. Єдине ваше слово може залагодити все...
— Гаразд,— мовив дон Родріго,— коли ви гадаєте, що я спроможний зробити багато чого для цієї особи, коли вже вона така близька вашому серцю...
— То що? — з тривогою спитав падре Крістофоро, бо весь тон і вираз обличчя дона Родріго не дозволяли йому сповнитися надією, яку начебто могли вселити ці слова.
— А ось що: порадьте їй прийти сюди й віддатись під моє заступництво. Їй нічого не бракуватиме, і ніхто не посміє турбувати її, хай я не буду лицарем!
У відповідь на таку пропозицію досі через силу стримуване обурення ченця вихопилося назовні. Усі його міркування про розважливість і терпіння розвіялись мов дим: у ньому водночас заговорило два чоловіки — колишній і новий, а в таких випадках фра Крістофоро воістину був вартий двох.
— Ваше заступництво! — вигукнув чернець, відступаючи на два кроки. Гордовито опираючись на праву ногу й узявшись у бока правою рукою, він підніс ліву й, випроставши вказівного пальця в бік дона Родріго, пронизав свого співрозмовника розгніваним поглядом.— Ваше заступництво! Добре, що ви так заговорили, що ви зробили мені таку пропозицію. Ви переповнили чашу, і я більше не боюсь вас.
— Як... що ви сказали, падре?
— Я говорю так, як належить говорити з людиною, яку бог залишив і яка вже не може нікого настрашити. Ваше заступництво! Я добре знав, що ця невинна дівчина — під божим заступництвом, але ви, ви дали мені відчути це з такою певністю, що мені вже нема чого далі церемонитися, говорячи з вами про неї. Я маю на увазі Лючію,— як бачите, я називаю це ім'я з піднесеною головою, не потуплюючи очей.
— Що! У моєму домі?
— Я відчуваю співчуття до цього дому: над ним нависло прокляття. Ви побачите, чи відсахнеться правосуддя господнє перед якимись кам'яними мурами, чи відступить воно перед кількома найманими вбивцями. Ви гадали, що бог створив людину за своїм образом і подобою, щоб надати вам задоволення мучити її. Ви гадали, що він не зумів захистити її. Ви знехтували застереженням божим! Ви засудили себе. Фараон зробився жорстоким, як оце й ви, і бог скрушив його. Лючії ви більше не страшні, це кажу вам я, я — жебрущий чернець. А щодо вас, то вислухайте мене... Настане день...
До цієї хвилини дон Родріго пробував між люттю й подивом; ошелешений, він не знаходив слів, та коли побачив, що починаються пророцтва, до його люті ще прилучилося туманне й таємниче почуття жаху.