— Вот тут, на крильце, ему хорошо будет, — злегка опускаючи Миколу на східці ґанку, промовив Фомушка. — Дождик освежит.
Микола жаденно потягнув у себе свіже, вогке повітря, але зараз же почув, як голову здавило наче здоровенними обценьками й тіло все зімлявіло і вкрилося холодним потом. Сили падали.
— Что ви, коллега, спать хотите? — піддержав його один з «коллег», бачачи, що Микола зовсім хилиться набік, безсило хилитаючи головою.
— П... по... га... но м... ме... ні, — ледве вимовив Микола, — тяжко.
— Спать? Да?.. Да он спать хочет?! — звернувся «коллега» до другого. — Бери, поведем, пусть заснет... И накачался же!.. Осторожно, осторожно... Что говорите? Спать? Да?.. Хорошо, хорошо, сейчас ляжете. Отворяй двери!
— Что он? — зустріли їх питаннями. — Не хочет си-деть?
— Спать хочет... Дайте дорогу, господа... Клади на кровать... Васька й на полу поспит... Ноги ему положи на кровать, неудобно же так.
— Может, раздеть его?
— Нет, й так заснет...
«Спати, спати, спати, — крутилося в Миколиній голові з невимовною мукою. — Спати, спати, щоб не чути цього гаму в голові, не почувати цього завмирання та холодного поту».
— Зто хохлик так? — увійшов хтось новий. — Ай, бедняга! А еще идеалист!
— Да, идеально клюкнул! — одповів якийсь поважний голос. — Ха-ха-ха!
«Нехай, нехай сміються... Все одно, все одно... Тільки щоб заснути, щоб не давило, не давило. Заснути, заснути», — крутився Микола гарячою головою по подушці, зараз же нагріваючи одне місце й шукаючи другого, холоднішого. А піт лився наче з повітря, в грудях завмирало, то холодіючи, то неприємно палаючи; тіло лежало, як побите; сам він наче то валився в якесь чорне провалля, то піднімався на якісь надзвичайні високості.
— Україна моя бідна, ой-ой-ой-ой! — заголосив хтось над Миколою. — Напила-а-ся бідна-а... А ведь сначала ловко танцевал, каналия! Даже разбирало! Потом уж стал кренделя вязать... Разобрало украинца... Иш!
— Что он — спит? Может, сльїшит?
— К-кой черт! Куда ему там слишать!.. Эй, коллега!.. коллега!
«Нехай сміються, нехай говорять... заснути, заснути... Хоч на хвилину ж заснути!» — важко дихав Микола, притуляючи нечуственного лоба до холодної стіни.
— Дядько!.. Дядько-хохол!.. Йдем! А то еще разбудим себе на горе.
— Зто, положим, верно!
— Удивительно, как он еще «по Фридрихштрассе» не прошелся...
Потроху всі вийшли, і в кімнаті стало тихо.
«Не можу... не можу... — мучився Микола. Його перекидало, голову давило, ноги поробились якісь важкі-важкі, мов на них гирі почеплено. — Хай усе пропада... Хай Галя сердиться... Хай!.. Тільки заснути, заснути!.. Стіна холодніша... голову вниз... Треба думати щось... Ні, нічого не думати. Голову вниз, вниз, вниз...»
А в залі так само гриміло піаніно, крутилися пари, й сміх гучно розбігався по покоях.
Заклавши голову в самий куток ліжка, розкидавши руки й ноги, на превелику силу Микола заснув...
А пари все крутились.
Прибігали «коллеги», глузували, шарпали, виходили знов, а Микола спав, важким, міцним сном спав. Вже й пари перестали крутитись, затихло піаніно, вже загриміли тарілки в їдальні, а Микола все спав, тяжко, міцно спав. І снилось йому... Якась маленька хатинка, уся в шпалерах з написами: «Калинкинское, калинкинское». В однім кутку — груба, а біля неї діжка з солоними огірками. Коло діжки сидить біла, рум'яна, товста «Сашенька-Машенька, душенька Наташенька» й їсть книжку, на якій золотими літерами написано: «Ученая книга сочинения Лєрмонтова». Миколі чогось робиться страшно-страшно, аж мороз поза шкурою йде. А з-за груби виглядає Фомушка і кричить: «Необразованньїй, необразованньїй». — «Молчать! Зто подло», — накидається на його Сашенька і, схопивши Миколу за голову, кусає йому носа. «Тьі мой! мой!» — кричить вона йому, і Микола почуває, як ніс йому більшає, більшає й вже ось-ось сягне до плеча Галі, що якось зробилася з Сашеньки. «Це погано, — дума він, — піп вінчати не може». — «Плевать, — каже Галя, — плевать! Глафира Кондратьевна имеет свой дом, она повенчает». Глафіра Кондратьєвна скидає свій очіпок і натягає йому на голову. Микола почуває, як щось холодне котиться йому по грудях і розливається по всім тілі. «Це благодать», — дума він. «Ур-р-ра!» — розкочується по церкві, й Микола бачить радісні лиця шаферів. А з-за колони виглядає Фомушка і кричить: «Я вас не боюсь, потому я необразованньїй». — «Ур-р-ра!» — знов гукають дружки. Микола схоплює Галю й почина цілувать її руку, її саму. А губи та руки Галині холодні, як крига, і це ще більш подобається Миколі. «Ур-р-ра», — не стихає гук. Микола прокинувся.
— Ур-р-ра! — загриміло в їдальні. Микола опам'ятався: в руках і під губами у його була холодна залізна штаба з ліжка.
— Ур-р-ра! Микола сів.
«Що таке? — подивився він на себе, навкруги і на ліжко. І згадав. — Господи! Який сором, який сором! — схопив він себе з одчаєм за голову. — Напився! Напився, як биндюжник, собака!.. Винесли... Сміялись... «Малорос, українець...» Глузування пшютів!.. А вона?.. Вона чиста, свята... Вона не плюне тепер у мою гидку, п'яну пику?»
Він скажено здушив голову й завмер. Щоки йому палали з сорому, в голові гуділо, а на серці була якась безсила, холодна безнадійність і почування чогось страшного.
«Тікати, тікати додому! — вмить схопився він і почав нервово застібати ґудзики, що, мабуть, порозстібали, як виносили. — Тікати, щоб ніхто й не бачив мене!..
Ні! — раптом зупинився він. — Побачать з їдальні й покличуть... Що ж робити? Що ж робити?»
Він з одчаєм подивився навкруги й безсило сів на ліжко. В їдальні чогось трохи стихло, потім декільки голосів вмить заговорило разом, і, нарешті, почувся бас Єремея Афанасьєвича:
— Так разбудить его, что ж там!
У Миколи страшенно завмерло серце.
Хтось тихо щось сказав, голос ніби жіночий.
— Вот пустяки! Разбудить, й баста!
«Мене!» — з жахом пролетіло в Миколиній голові. Він схопився, зашамотався, підбіг чогось до дверей, потім назад і вмить, щось наче згадавши, хутко підбіг до ліжка, ліг і одвернувся до стіни. Серце йому билось невимовне.
Незабаром у залі зачулись чиїсь швидкі ступні, потім у сінях і, нарешті, в Васиній кімнаті.
— Николай Степанович!.. Николай Степанович! — заговорив Фомушка, підбігаючи до ліжка, і раптово затряс його за рукав. — Вставайте!..
«Встану, краще встану! — тим часом думав Микола. — Все одно прибіжать помогачі, почнуть гойдати на руках... Встану!»
— Николай Степанович! Вставайте!..
— М-м-м... — замурчав Микола й підвів трохи голову. — Что такое?.. Я спать хочу...
— Вставайте, Николай Степанович, нельзя, вас все просят на ужин...
— Все? — здивувався Микола і повернувся до його. — Чего ради?
— Так... нужно... — зам'явся Фомушка, якось таємниче всміхаючись.
— Но для чего? — похмуро спитав Микола. — Еще смеяться?
— Что вн! — злякався Фомушка. — Да разве... Господи! Да никто про ато й помьіслу не имел... Да разве я пошел бьі звать вас на такое? Друга?!
— Да для чего я вам?.. Я красньїй, заспаними, пьяньїй.
— Вовсе нет! Напротив!
— Зх, что вьі мне говорите!
— Зй! Фома Лукич! — почулося з їдальні. Микола перелякався. «Прийдуть, потягнуть... треба йти!»
— Ну, Николай Степанович, идемте, зовут! — благав Фомушка. — Все ожидают вас.
— Идемте, — рушив безнадійно Микола плечем і оглядів себе згори донизу. На грудях прилипло пір'ячко з подушки, — він зняв його, глянув на пом'яті поли сюртука, махнув рукою й вийшов з кімнати.
«Пропадать так пропадать! — понуро рішив він. — Але чого всі хотять бачити мене?» — вмить вискочило звідкись питання.
— Да в чем дело, скажите мне! — нетерпляче зашепотів він до Фомушки. Але той наче недочув і з тою ж таємничою усмішкою поспішив уперед.
«Щось непевне!» — подумав Микола й почув, як серце чогось приємно забилось, хоча зараз же за цим облилося цілим морем сорому й ніяковості.