— Нащо цілуєте? — прошепотіла Галя. — Так собі? Да?
— Ні, ні... — відказав, не одриваючи руки, Микола.
— А нащо? Нащо?.. Хіба любите? Любите? Миколі хотілось мовчати і слухати-слухати без кінця цей палкий, збентежений голосок, повний чогось дужого, повний якоїсь досади, гніву й кохання.
— Ну, говоріть же! Любите?.. Ну? Ну? — нахиляючись до його й до болю стискаючи руку, прошепотіла вона. — Ну, говорі же, говорі! — вмить обгортаючи його шию, обдала вона його полум'ям щоки і стала скажено цілувати всього.
— Любіш? Да? Говорі же, проклятий, глупий... Говорі, любіш?
— Не «говорі», а говори!..
— Ах, оставь, пожалуста, хоть теперь... Говори... Ну, скорей!
— Люблю... — задихаючись, промовив Микола й завмер під вибухом невимовного, навіть дикого якогось кохання Галиного.
Здавалось, очі її не дивились, а горіли й світилися, щоки палали й пекли своїм полум'ям, груди хвилювали під тонкою білою сукнею.
— Ввійде хто-небудь... — одкинувсь трохи назад Микола.
— Плевать, плевать, пусть входят! Я люблю, люблю... Сльїшишь тьі! Целуй, целуй!..
Вона навіть страшна була. Щелепи випнулись якось уперед, зуби зціпились, в лиці було щось звіряче, дике.
— Тьі мой, мой! Сльїшишь тьі, проклятий! — прошипіла і, схопивши його за голову, нахилила, впилася зубами в щоку й одкинулась назад. Микола аж підскочив.
— Загрьізу!.. Всего загрьізу! Болит! Не смей, не смей, — тм мой! Я хочу, й тьі будешь мой с своей чистотой, невинностью, идеями... й всем... Сльїшишь!.. Тьі ж любишь... Любишь же? Да? Больше всего?
— Люблю, люблю...
У Миколи крутилась голова.
— Бросишь все ато?.. Не будешь больше мучить «просвещением»? Да? Любил й прежде или «просвещал»?.. Все равно будешь мой!.. Я все пущу в ход... Сльїшишь тьі!..
— Люблю, люблю... — важко прохрипів Микола, нічого, нічого не чуючи й почуваючи тільки, що й на його переходить те щось дике, скажене, безкрає, що полум'ям било від Галі.
— Тьі мой, мой!.. Я тебя никому не отдам, сльїшишь?! Убію, если завтра не придешь... тьі слово дал... Оставишь все й придешь.
— Оставлю, оставлю... В двері щось постукало.
— Ідуть! — штовхнула вона його й швидко одкинулась назад.
— Ну, а вона вам що? — важко дихаючи, голосно спитала вона, хутко поправляючи свій білий, хвилями завитий чуб і тихше додала: — Говорите что-нибудь... Скореє! Можно! — гукнула вона до дверей.
— А вона каже...
Двері розчинились, і в кімнату вбіг Фомушка. Обдивившись навкруги й зобачивши їх, він, ще не доходячи, закричав:
— А я ищу вас!
— Та так-таки й упала? — закриваючись віялом, зареготалась Галя таким натуральним майстерним реготом, що Миколі чогось ніяково і разом прикро стало, хоча він і сам невміло силкувався засміятись.
— До... до... лу? — ледве вимовляючи, прокричала Галя. — Ха-ха-ха!
Микола кривив губи та все більше й більше почував щось неприємне, дивлячись на Галину гру. Фомушка оторопіло став і, дивлячись на неї, теж почав сміятись.
— А... а... ви? — виглянула Галя з-за віяла, подивилась на Фомушку і ще голоснішим залилась реготом.
— Да что такое? — засміявся й Фомушка.
— Ох, ох, ха-ха-ха-ха! Фомушка нічого не розумів.
— Что-то, видно, смешное! — догадався він. Микола справді засміявся, а Галя аж упала на спину канапи, й навіть сам Фомушка зареготався.
— Ox, ox, Фома Лу... Лукич!.. Дайте... по...жалу — ста, водьі, — викрикнула Галя.
Фомушка повернувся й полетів.
— Ну, целуй... еще... Будет... Придешь завтра? Да?
— Прийду, прийду...
— Мой?
— Твій, твій...
— Ну, будет... Пусти... Идет... Вона пригладила волосся, поправила злегка пом'яту сукню і трохи одсунулась од Миколи.
— Даже водн захотели, — ще з порога крикнув Фомушка, обережно несучи шклянку. — Зто что-то смеш-ное! — додав він, маючи на увазі перший ефект од цих слів.
Але Галя навіть і не усміхнулась.
— Вредно так много смеяться, — промовила вона, надпивши трохи й вертаючи Фомушці шклянку. — Красньіе, как раки...
Микола провів рукою по лиці, що горіло, як в огні, і глибоко зітхнув.
— А я, Анна Ивановна, за вами, — беручи шклянку й нахиляючи трохи голову набік, сказав несміло Фомушка.
— Куда? — холодно спитала вона.
— Кадриль...
— Ох, Фома Лукич! Простите, ей-богу, не могу, — твердо подивилась вона на його.
— Хм... — жалібно, по-дитячи хмикнув Фомушка. — Анна Ивановна!..
— Фома Лукич! — тихше промовила Галя і якось подивилась на його. Лице у неї зразу стало сухе, тверде й жорстоке. Фомушка якось принизився, але попробував ще раз хмикнути і схилити благально голову набік. Галя пильно подивилась на його і промовила: — Вьі уже забьіли?
Фомушка помалу повернувся й тихо пішов з кімнати. Але не встиг він дійти до порога, як у двері постукано, потім вони розчинились і в кімнату заглянула чорнява голова Ламазіді.
— А! Вьі тут? — забачивши Галю, промовив він і ввійшов. — Лебединая песнь моя, Анна Ивановна!.. — підходячи, засміявся він і підставив руку бубликом.
— Что такое? — здивувалась Галя.
— Как? Не понимаете? — здивувався й Ламазіді. — С женихом кадриль... Последний, может бьіть, раз танцуем с вами.
— А-а! — протягнула Галя і, подивившись на Миколу, безнадійно розвела руками.
— Простите! — звернувся Ламазіді до його. Микола криво усміхнувся і, встаючи за Галею, промовив:
— Нічого, нічого...
— З, Анна Ивановна, — жалібно обізвався вмить Фомушка, — я ведь просил...
— Но я ведь жених, Фомушка! Разве вьі не понимаете? — скрикнув Ламазіді, йдучи до дверей. Галя повернулась до Миколи й тихо промовила:
— Ходіть в гостінну... Я скоро... Почекаєте там... Усі вийшли з кімнати і вступили до вітальні. Піаніно мовчало, тільки по кімнаті гасав якийсь студент — дирижер — і щось несамовито кричав парам, що купились в одному кутку.
— Ну, когда уже все станут, придете за мной, — звернулась Галя до Ламазіді, — а мне нужно е ще поговорить с Николаем Степановичем.
Ламазіді уклонився й одійшов. Фомушка теж одсунувся ступнів на п'ять попід стінкою і став біля канапи, задумливо схилившись на неї.
— Скучати не будете? — спитала Галя, стаючи в куток і показуючи Миколі рукою місце біля себе.
— Не знаю, — одповів Семенюк. — Для мене не знайдеться, мабуть, забавки... Не танцюю, не п'ю... Якби хоч пив, то й мені б, мабуть, було весело, як тим усім добродіям, що у Васиній кімнаті засіли.
— І ніколи нічого не пили?
— Рідко... Можна сказати, що й ніколи...
— Чому?
— Як «чому»? — здивувався Микола. — Гидко... грязно...
Галя нічого не сказала, тільки пильно подивилася на його й перевела очі на вітальню.
— Ну, а если б... Ну, а якби я захотіла, щоб ви випили — випили б? — вмить повернулась вона до його і гостро подивилася в вічі.
Микола трохи здивувався:
— Що це вам прийшло таке в голову?
— Так... Я хочу знати...
— Хм... Мені здається, що ви такого не захочете... Не думаю, щоб...
— Ну, а якби? Випили б? — перебила вона його.
— Та навіщо вам такого бажати?
— Ну, так... Випили б?
— їй-богу, ви сьогодня якась чудна... Що з вами?
— Нічого. Ну, от я хочу, щоб ви зараз пішли в столову й випили... Ну, я хочу! — нетерпляче тупнула вона ніжкою.
— То я... може, й не піду, — протягнув Микола.
— Не підете? Чому?
— Ну, «чому»! Я ж говорю вам: гидко це...
— Ну, а як я хочу, щоб ви зробили гидко?.. Ну, хочу, хочу! От я зараз вам говорю: Миколо Степанович, я хочу, щоб ви пішли в столову і зробили для мене гидко. Вип'єте?
Микола тільки знизнув плечима.
— Ну?.. Что ж молчишь? Сделаешь? Да? Я так хочу... Если любишь, сделаешь... Ну? — зашепотіла вона. — Я хочу, чтоб тьі для меня на все пошел, сльїшишь? Вьіпьешь? Да?