— Чудне бажання, — почав Микола, але вона зараз же перебила його:
— Ну, я так бажаю, я так хочу... Сльїшишь? Тьі должен ато сделать... Тьі мой!
— Дивно! — знов рушив він плечима, знов почуваючи, що голова йому починає крутитися. — Як же я... буду пити?.. І з ким? Для чого?.. Я нічого не розумію... Всі ж мені чужі...
— Нічого! — скрикнула Галя задоволене, й по гарному, ще трохи червоному лиці її пробігло знов щось звіряче й дике. — Я вам зараз найду компаньона!
І налагодилася вже йти.
— Але, може, я його зовсім не бажаю! — зупинив її хутко Микола.
— Ну, то вибирайте, кого хочете... Скоро! Микола став перебігати очима з студентських сюртуків на цивільні й зупинився на Фомушці.
— Коли так, — промовив він, — то нехай буде Фомушка. Однак він сумує... Треба його розважити. Хоча він мавпи не вигадає, але все-таки симпатичний і простий хлопець... Пожалуста, Фомушку.
— Так, значит, Фому Лукича? — ступила Галя і злегка повернулась, не дивлячись на його.
— Фомушку, Фомушку!
Хвилин за три приємно здивований і радий до послуг Фомушка вже стояв біля Миколи.
— Ну, ось вам і компаньон! — промовила Галя, не дивлячись на їх.
Миколі було трохи ніяково перед Фомушкою.
— Як вашим услугам! — додав той, привітно всміхаючись.
— Так ми ще побачимось, — аби лиш сказати що-не-будь, звернувся Микола до Галі. — Дві чарки недовго...
— Больше не думаєте? — хитро вставив Фомушка, маючи його слова за facon de parle.
— Конечно, побачимось! — здивувалась Галя. — Жду вас через четверть часа, не більше... Чуєте?
Микола й Фомушка уклонились і вже націлились йти, як Галя, щось наче згадавши, хутко покликала Фомушку.
— Сию минуту, — кинув цей Миколі й побіг до неї.
— Пожалуста, там под влиянием паров еще не проболтайся... — прошепотіла Галя. — Я зтого не хочу... Сльїшишь?
— Боже сохрани! Й язьік прикушу!
— Ну, йди.
«Мабуть, просить, щоб не давав мені пити багато, — думав тим часом Микола з ніжною подякою. — Голубонька моя мила!»
— Альон! — крикнув Фомушка, підходячи до його і прямуючи просто в їдальню.
III
А в їдальні картина зоставалась та сама, тільки трошки відмінилася: в кутку, біля дверей, що веди до спальної, замість трьох стільців стояв невеликий стіл. Той стіл, — мета для сіреньких свідків вінта, спокуса для сумирних салопниць і розвага нещасливим у картах, — накритий був білою скатертю і так тісно заставлений випивками і закусками, що, здавалось, маковому зерну ніде було впасти.
— Куда ато? — зупинив їх Сухобрієв.
— На «репетицию»! — весело одповів Фомушка, киваючи на стіл, якому сам Єремей Афанасьєвич дав таке назвисько.
— Как? И Николай Степанович?
— А что ж! — жваво, але якось роблено засміявся Микола. — Нужно вьіпить!
— А вьі ж умеете?
— Ого!
— Да гляди мне там, надрьізгайся, как конь, — не повертаючи голови від карт, невдоволено промовив дідусь, батько Фомушчин. — Для ради торжества...
Миколі зовсім ніяково стало.
— Не боитесь! — заспокоїв батька Фомушка. — Не маленький... «Мальїй не дурак, знаю сладить с кем й как!» Идемте, Николай Степанович!
— Разрешили, значит? — звернулась до його Варвара Карповна, коли той проходив біля неї.
— Да, немножко... Хе!
— Й прекрасно, й прекрасно! — похвалила вона. — А то держитесь таким постником, что ужас.
— А вот мьі сейчас!.. — хитнув Фомушка до стола головою і клацнув пальцями.
Стіл, на радість Миколі, стояв оддалік усіх, так що як тихо говорити та ще сісти спиною до салопниць, то вони не могли нічого ні почути, ні побачити, хоч би витягували шиї, як гуси.
«Але становище все-таки паскудне, — думав Микола, сідаючи за стіл і почуваючи на собі погляди й салопниць, і всіх. — Ніколи не пив, удавав святого і... Ех!»
— Я думаю, спервоначалу простой? — звернувся до його Фомушка, беручись за графинчик, уже надполовинений. — Как-то, знаєте...
— Все равно!
— Й я так думаю... Ну, боже благослови... Ох, чуть не разлил... Ну-с... За ваше здоровье!
Микола одразу перехилив і проти волі здригнувся. Пекуча течія якось гостро пройшла по горлу й розлилась вогнем по всім тілі. Одразу страшенно схотілося їсти.
— Селедочки, Николай Степанович, — присунув тарілку Фомушка, витираючи губи. Микола жаденно вхопився до «селедочки».
— После первой не закусьівают, — наливаючи знов, привітно всміхнувся Фомушка, сам справді не закусюючи, — За ваше здоровье!
— За ваше также!
«Правду кажуть, що друга йде вже легше!» — всміхнувся про себе Микола, смаковито уплітаючи оселедця і скоса подивляючись на смачну шинку, яку вже намазував гірчицею Фомушка. Оселедець дійшов до краю, але їсти ще ніби дужче захотілося.
«Хіба ще одну випити та шинки з'їсти?» — подумав Микола, одкидаючись назад.
— Что ж вьі, Николай Степанович? — хитнув на закуски Фомушка. — Ветчинки?
— Нет, спасибо, довольно...
— Что?! — злякався той. — Довольно? Больше й не випьете?
— Не могу...
— Да не может бьіть?! Еще одну, Николай Степанович!
— Еще одну!? — вагаючись, перепитав Микола і подививсь на шинку. — Хм... Ну, давайте еще по одной!
«Вона ж не брала з мене слова, що я тільки дві вип'ю... 'Вона думала, що я сам боюсь більше двох випити, — заспокоював себе Микола, дивлячись, як чиста, прозора І цівка горілки лилась у чарки. — Не вставати ж голодному ! »
— Вот й... великолепно! — радісно говорив Фомушка. — А то «не могу». Я уже испугался... За ваше здоровье!.. Мне так приятно с вами... — глитнувши нашвидку шматок хліба, додав він, — Вьі такие всегда... как бн вам сказать... скромньїе... Вьі не обижайтесь, что я так говорю... Я, знаєте, просто говорю, необразованно...
Микола вспокійливо хитнув головою, не маючи спромоги сказати словом.
— В гимназии... Что ж я там? Co второго класса вьігнали... Необразованньїй.
— Пустяки! — муркнув, плямкаючи, Микола.
— Что?.. Извините, я не рассльїшал. Микола ковтнув і промовив:
— Я говорю, что й без образования єсть люди честньіе й порядочньїе.
— Ну да, — згодився Фомушка. — Но, знаєте, образованньїй человек... все-таки... как-то...
— Ну да, конечно...
Розмову їм перебив якийсь студент, який хутко вийшов із спальної, підійшов до столу й налив собі чарку. Випивши, він схопив шматок шинки, вщіпнув хліба і, прожовуючи, звернувся до них, як до знайомих:
— Лихо придумано сие: после каждого проигранного рубля хоть вьіпить можно... Д-да...
— Много проиграли? — спитався Фомушка.
— Е ще один — й будет десятка.
— Ого!
— Д-д-да!.. Хм... Ну, нужно идти!
— Зто самьій лучший игрок на биллиарде. Здорово играет! — промовив Фомушка.
— Вьі знакомн с ним?
— Нет, видал, да й пил когда-то с ним у «Гаврюшки». Микола хотів спитати, що це за «Гаврюшка», але підійшов якраз сам «принципал», потираючи вуса й готуючись, видимо, до «вонзенія». Микола наготовився відповідати.
— Ну? Как дела? — звернувся Сухобрієв. — Вьіпивахом?
— Да, — відповів Микола. — А вьі уже окончили игру?
— Нет... А нука-сь, налей-ка мне, Фомушка... Роберок только окончили... А вьі что ж, не боитесь уже? Хе-хе-хе... Полней, полней лей... Нагвозди-ка мне грибка... Ну, а себе й Николаю Степановичу? Зх, тм!
— Нет, я уже довольно, — почав був Микола, але «принципал» зробив таку ображену і здивовану фізіономію, що Микола аж злякався своїх слів.
— Co мной не хотите? — нарешті промовив Сухобрієв. — То єсть, просто не хотите? Очень даже ато мне приятно!
— Господи! — скрикнув Микола. — Да я с удовольствием, я только хотел сказать, что я уже й так вьіпил...
— В таком разе, Фомушка, подноси! — звелів «принципал».
Фомушка з великою охотою підніс Миколі й сам узяв чарку в руки.
— Есть! — витягнувсь він по-матроськи.