— Значит, она баба бойкая! — весело скрикнув Ми кола. — Й вас опутала, й дядюшку колпачит, ха-ха-ха. Ей-богу, вьі чудак большой!
Миколі все більш та більш хотілося сміятись, сміх так і виривавсь у його з грудей, розкочуючись по них, як живе срібло. Щоки злегка укрились рум'янцем.
— О, ловкая баба! — згодився теж весело й Фомушка. — Я вам говорю, такая баба, что... угу! — Він навіть головою крутнув. — А вот какая она... можно сказать, сладострастная, распутная... Что она только вьідельївает, ежели бн вьі знали!.. Певица так не сделает! А вот, если бьі она отказалась вьійти за меня, кажись, не знаю, что с собой сделал бьі... Или запил бьі мертвую, или повесился на железном крючке!
— А скореє б запили? Да? — зареготався Микола. Фомушка й собі не видержав.
— Ах, вьі, комик, комик! — ударив його по плечі Микола, аж хитаючись од сміху. — Жаль мне вас, чудака зтакого! Славньїй вьі все-таки мальїй!
— А мне, вьі думаєте, не жаль себя? — скрикнув Фомушка. — Жаль до слез просто! Й посоветоваться не с кем... Вот спасибо вам, вьі все-таки... Если бьі я смел, — додав він трохи несміливо, — предложить вам...
— С удовольствием, Фомушка, с удовольствием!.. Вьі не обижаетесь, что я вас Фомушкой називаю?
— Нет, нет, напротив. Я хотел вас просить внпить на брудершафт... В знак, значит, памяти...
— Ха-ха-ха! — засміявся Микола. — Да с превеликим удовольствием. На «тм», значит?
— На «тьі», на «тьі»! — радісно підхопив Фомушка. — Я думаю, беленькой? — повернувся він до Миколи.
— Все одно!
— Больше, знаєте, торжественности! І хоча у Фомушки рука вже трохи тремтіла, але чарки були налиті майстерно.
— Теперь рука за руку? — спитав Микола.
— Да
Випили, витерли поважно губи й поцілувались.
— Ну, теперь йди к черту! — вилаявся Фомушка брудершафтним звичаєм. Хоч Миколу це трохи й неприємно... ущипнуло, але він тільки засміявся й почав закусювати.
Ця чарка пройшла вже не так легко, вона була якась холодна, гірка і дуже смерділа сивухою. Микола аж здригувався, прислухаючись, як горілка вже не гріла, не ніжила, а якось давила і неприємними хвильками розкочувалася всередині. Сміятися вже не хотілось, хотілось тільки як-небудь скинути з лоба якесь ніби покривало, що наче обгорнуло йому голову й тісно давило її.
«Не треба було більше пити, — пробігла у його думка. — Погано... Треба пива випити, може, освіжить».
— Есть еще пиво? — звернувся він до Фомушки.
— Пиво? — схопився той зараз же. — Есть! Тут под столом цельїй погреб. О!
Микола жадібно випив і справді ніби освіжився.
— Хорошеє пиво, — похвалив він.
— Да, это прекрасное пиво, — згодився Фомушка й замислився. Оченята йому трохи зачервонілися й посоловіли, губи трохи одвисли; видно було, що не тільки пиво, але й горілка була «прекрасная».
І знов обидва замислились.
— Малоросса!.. Малоросса!.. Украинца... — вмить зачулось голосно в вітальні. Микола став прислухатись.
— Малоросса! Малоросса! — почулось уже в дверях, і декільки студентів, панночок і цивільних сюртуків прямувало вже до них.
— Коллега, козачка! — зразу звернувся до Миколи якийсь незнайомий студент і навіть подав бубликом руку.
— Да я не танцую, господа! — засміявся Микола.
— Ну, ну! Ничего, вьі малоросс... Вьі не должньї отказьіваться! — заторохкотіла якась панночка, що, як здавалось Миколі, знайома йому. — Это ваш национальньїй танец! Какой же вьі малоросе, если не умеете танцевать козачка! Стидно, стьідно!
Миколі знов захотілося сміятись і... навіть танцювати. «А от же візьму і покажу вам!» — подумав він і рішуче встав сміючись. Але ноги чогось стали як дерев'яні, ніби чужі і якось чудно пересовувались з місця. Він хитнувсь і схопився за «коллегу».
— Осторожно, коллега! — піддержав його той. — Хотя на корабле качка больщая, но нужно HOC держать по ветру.
— Ничего, ничего — заспокоїв його Микола. — Это пустяки! Вьі, может бьіть, думаєте, что...
— Ничего я не думаю, — перебив йому «коллега», ведучи під руку й направляючи до дверей.
— Все благополучно, й мьі будем танцевать! «їй-богу, вони думають, що я п'яний!» — аж скрикнув про себе Микола, і ця здогадка ще більше звеселила його.
— Потом вьі нам споете что-нибудь из малорусского, — щебетала панночка, йдучи поруч. — Все малороссьі хорошо поют... А сначала протанцуете козачка.
«Я вам таки й покажу, як треба танцювати!» — думав Микола, веселими, добрими очима дивлячись на всіх. І такі вони йому здавались усі милі, хороші, добрі та щирі, що так би взяв та й обцілував усіх.
— Круг! Круг! — закричало декільки голосів, як тільки увійшли всі до зали. Всі зараз же почали посовуватись до стін, розчищаючи широке місце посередині.
— Господа!.. Будьте добрьі!.. Круг, круг! Станьте к стенам! — кричали й бігали якісь два студенти.
«Той, здається, дирижер», — подумав Микола, слідкуючи за одним.
— Господа! Нельзя же так. Виноват... Коллега, пожалуйте!..
Микола вийшов на середину, з дитячою якоюсь усмішкою подивляючись на всіх і силкуючись найти Галю. Але її щось не видко було.
— Пожалуста, козачок!.. Запорожский! — крикнув один з дирижерів до тапьорші й підбіг до Миколи.
— Ну, — хитнув він головою на середину і злегка взяв його за рукав. — Ужарьте-ка!
Піаніно загриміло.
«Ех, матері його ковінька! — весело пронеслось у Миколиній голові. — Я вам покажу, як українці танцюють!» — і піймавши такт, стукйув, ударив ногою і наче силою якоюсь понісся в танці. Через хвилину він уже нічого не бачив і не чув, крім якогось жовтого світу в очах і бадьорих, палких згуків козака... А через деякий час добре він і цього вже не бачив і не чув, а тільки почував, як голова горіла й наче її ще міцніше хтось обгорнув покривалом; почував, як серце то холоділо, то завмирало, ноги ось-ось збирались підігнутися й лишити тіло без підпори. Не чув він і не бачив, як по залі замість викриків дивування з його та бадьорих оплесків нісся вже спершу притишений сміх, а подекуди й голосний регіт. Він ще раз зробив «мисліте» і, посковзнувшись, широко розтягнувся на підлозі. Піаніно змовкло, і регіт ще дужчою хвилею розлігся по залі.
— Вот тебе й козачок! Ха-ха-ха!
— Не вьітанцевалось!
— Не мешайте, пусть отдохнет!
— Ха-ха-ха-ха!
До Миколи підбіг Фомушка і, сміючись, став підводити його, ще більше додаючи сміху недоладними силкуваннями. Микола трохи підвівся і, блідий, з посинілими губами, дивився на всіх, жалісно і криво всміхаючись.
— Но ато... Зто просто подлость, гадость! — вмить виступила на середину Галя, червона, з блискучими очима і чимсь диким і злим в губах. — Подло смеяться! Подимите его сейчас же! Сльїшите!
Всі здивовано подивились на неї, й декільки «коллег» кинулись до Миколи й підняли його.
— Спа... си... бі... — ледве вимовив він до Галі, піднімаючись і держачись за Фомушку. — Голова трохи закру... закрутилась.
І хотів усміхнутись, але так скривив побілілі губи, що «коллеги», які збиралися вже пирскнути з «закру... закрутилась», тільки нахилили голови, а деякі одвернулись.
— Куда же его? — спитався один з тих, що підняли, ні до кого, властиво, не звертаючись.
— На воздух! На двор!.. Освежиться! — зразу всі взяли участь. — Пусть освежится!.. Дождик...
— Нет, на холоде хуже!
— Расскажи своєму деду!
— Водьі ему!
— Зто танцьі. В голову ударило...
— Кофе с лимоном!
— Нашатирного спирту!.. Есть нашатирний спирт?
— На воздух!
«Освіжитись, освіжитись», — з мукою думав і Микола, почуваючи, як щось важке-важке то набігало з живота на груди, то відходило, то знов набігало, вкриваючи лоба холодним потом, і знов одходило, кидаючи в огонь.