Джерело: Циркуляр Бюлова-Шванте всім дипломатичним місіям Рейха, № 83, 28 лютого 1934 р.
"Немає жодної причини, — писав Бюлов-Шванте до МВС — перешкоджати адміністративними заходами сіоністській діяльності в Німеччині, тому що сіонізм не суперечить програмі націонал-соціалізму, мета якої — змусити жидів поступово виїхати з Німеччини".
Джерело: лист № ZU83-21, 28/8 від 13 квітня 1935 р.
Ця директива, що підтверджувала попередні заходи, була виконана досконально. Виходячи із привілейованого статусу в нацистській Німеччині, баварське гестапо направило 28 січня 1935 року поліції наступний циркуляр: "Із членами сіоністської організації, через їхню діяльність, орієнтованої на еміграцію в Палестину, не слід звертатися з такою ж строгістю, яка необхідна при поводженні із членами (ассіміляціоністських) німецьких жидівських організацій".
Джерело: К. Гроссман. Сіоністи і не-сіоністи під владою нацистських законів 30-х років. Щорічник, т. VI, с. 310.
"Сіоністська організація німецьких жидів легально існувала до 1938 року, п'ять років після приходу Гітлера до влади".
"Юдіше Рундшау" (газета німецьких сіоністів) виходила до 1938 року".
Джерело: І.Лейбовіц. Ізраїль і юдаїзм. Вид. Даєте да Броувер, 1993, с. 116.
В обмін на їхнє офіційне визнання єдиними представниками жидівської громади, сіоністські керівники порушували бойкот, який намагалися організувати всі антифашисти світу.
З 1933 році почалося економічне співробітництво: були створені дві компанії: "Хаавара" у Тель-Авіві і "Палтрой" у Берліні.
Механізм операцій був наступний: жид, що хотів емігрувати, клав у банк Вассермана в Берліні або в банк Варбурга в Гамбурзі мінімальну суму 1000 фунтів стерлінгів. На цю суму жидівські експортери могли закупити німецькі товари, призначені для Палестини, і виплатити відповідну вартість у палестинських фунтах на рахунок компанії "Хаавара" в Англо-палестинському банку в Тель-Авіві. Коли емігрант прибував у Палестину, він одержував суму, еквівалентну тій, яку поклав у банк у Німеччині.
Багато майбутніх прем'єр-міністрів Ізраїлю брали участь у компанії "Хаавара", а саме Бен-Гуріон, Моше Шарет (який звався тоді Моше Шерток), пані Голда Меїр підтримувала її з Нью-Йорку, а Леви Ешкол був її представником у Берліні.
Джерело: Бен-Гуріон і Шерток в "Чорній книзі: угода Хаавара", с. 294. Цит. За кн.: Т. Сєгев. Сьомий мільйон. Париж, 1993, с. 30 і 595.
Оборудка була вигідною для обох сторін: нацистам вдавалося в такий спосіб прорвати блокаду (сіоністи продавали німецькі товари навіть в Англії), а сіоністи здійснювали "вибіркову" імміграцію, як і хотіли: іммігрувати могли тільки мільйонери (чиї капітали дозволяли розвивати сіоністську колонізацію Палестини). Відповідно до мети сіонізму було більш важливим врятувати з нацистської Німеччини жидівські капітали для розвитку їхнього підприємництва, ніж зберегти життя бідних жидів, не здатних працювати або воювати, — вони були баластом.
Ця політика співпраці тривала до 1941 року (тобто вісім років після приходу Гітлера до влади). Ейхман перебував у зв'язку з Кастнером. Процес Ейхмана відкрив, принаймні з одного боку, механізм цієї співучасті, цих "обмінів", здійснюваних сіоністами: "корисних" для створення жидівської держави людей (багатіїв, техніків, молодих людей, здатних зміцнити армію, і т. п.) на масу «менш вигідних» жидів, які залишалися на сваволю Гітлера.
Голова цієї організації Іцхак Грюнбаум заявив 18 січня 1943 року: "Сіонізм передусім. Можуть сказати, що я антисеміт, що я не хочу врятувати Діаспору, що в мене ні "а варм їдиш харц"… Нехай говорять, що хочуть. Я не вимагаю від Жидівського агентства, щоб воно асигнувало 300000 або 100000 фунтів стерлінгів на допомогу європейському жидівству. Я думаю, той, хто вимагає такі речі, здійснює вчинок проти сіонізму".
Джерело: Грюнбаум. Дні руйнування, с. 68.
Такою ж була точка зору Бен-Гуріона: "Завдання сіоніста — не порятунок "залишку" Ізраїлю, що перебуває в Європі, а порятунок землі Ізраїльської для жидівського народу".
Цит. за вищезгаданою книгою Тома Сєгева, с. 188.
"Керівники Жидівського агентства згодилися з тим, що меншість, яку можливо врятувати, повинна бути обраною заради потреб сіоністського проекту в Палестині" (там же, с. 125).
Ханна Арендт, одна з найвидатніших захисниць жидівської справи у своїх книгах, була присутньою на процесі й присвятила йому книгу "Ейхман у Єрусалимі". Вона показала (на с. 134–141) пасивність і навіть співучасть «жидівських рад» (юденратів), дві третини яких управлялися сіоністами.