Выбрать главу

Половину цієї допомоги офіційно становлять дарунки та "позики", про які дуже швидко "забувають". Інше додається до ізраїльського зовнішнього боргу, що швидко росте і на цей час наближається до 20 мільярдів доларів.

Головна частина цієї щорічної допомоги — поставки озброєння, для яких Конгрес, щоб вони не так впадали в око і щоб уникнути критики, передбачив особливий режим фінансування у своєму Акті про контроль над експортом зброї, прийнятому в 1976 році.

Щоб зрозуміти, наскільки гігантські ці цифри зовнішнього фінансування, доволі згадати, що допомога за планом Маршалла, надана Західній Європі з 1948-го по 1954 рік, становила 13 мільярдів доларів, тобто Ізраїль, у якому живе менш двох мільйонів чоловік, одержав більше половини того, що отримали 200 мільйонів європейців — у сто разів більше на душу населення.

Другий пункт для порівняння. Середня щорічна допомога слаборозвиненим країнам у період з 1951-го по 1959 рік не перевищувала 3164 мільярдів доларів, тоді як 1,7 млн. жителів Ізраїлю отримали за той же період 400 мільйонів, тобто маючи менше за тисячної частки населення слаборозвинених країн, Ізраїль одержав десяту частину загальної суми, тобто на душу населення в сто разів більше.

І ще, щоб порівняння було більш яскравим: 7 мільярдів доларів, отриманих Ізраїлем за 18 років як дарунок, перевищують загальну суму річного національного доходу сусідніх арабських країн (Єгипту, Сирії, Лівану і Йорданії), що в 1965 році дорівнював шести мільярдам.

Якщо враховувати лише американські внески, то з 1948-го по 1967 рік США подарували 435 доларів кожному ізраїльтянинові і 36 доларів кожному арабові, тобто 2,5 % населення регіону перепало 30 % допомоги, наданої іншим 97,5 %.

Джерело: Статистика ООН у збірнику "Довгостроковий міжнародний рух капіталів і суспільні пожертвування" (1951–1959). Цит. у кн.: Жоржа Корма (Georges Corm) «Фінанси Ізраїлю». 1968.

Але способи фінансування держави Ізраїль ще більш амбіційні. Їх метою є створення на користь цієї держави всесвітньої фінансової мережі, що спрямовувала б капіталовкладення (в 1967 році, на першій конференції жидівських мільярдерів).

Докторська дисертація, недавно представлена у Паризький університет Жаком Банделаком і опублікована під заголовком "Закордонні фонди Ізраїлю", дає точні, взяті з незаперечних джерел цифри з різних складових ізраїльських фінансів.

Джерело: Жак Банделак. Закордонні фонди Ізраїлю. Вид. Економіка. Париж, 1982.

Автор приділив особливу увагу вивченню співвідношень між внесками діаспори і прямою допомогою американського уряду. Він так характеризує динаміку цих співвідношень: "Якщо діаспора була до недавніх пор (до 70-х років) головним джерелом капіталів Ізраїлю, то сучасна тенденція вказує, що допомога американського, уряду (близько 2 мільярдів доларів у рік) набагато перевищує фінансовий внесок діаспори (близько 900 мільйонів доларів у рік).

Так, в 1980 фінансовому році був дозволений продаж Ізраїлю озброєнь на мільярд доларів. Але відразу ж після поставки половина цієї суми — 500 мільярдів, надана у формі позики, була списана, а залишок збільшив борг Ізраїлю американському уряду, борг, для сплати якого Ізраїль отримав відстрочку на 10 років. Більше того, з урахуванням постійного погіршення економічної ситуації Ізраїлю з 1973 року погашення цього боргу стало фіктивним, тому що виплати відразу ж компенсуються новою збільшеною щорічною допомогою США".

Джерело: "Крісчен Сайєнс Монітор" від 20 грудня 1981 р.

З часів ізраїльської агресії 1956 року проти Єгипту поставки американського озброєння були гігантськими. Сіоніст Міхель Бар Зохар писав: "Починаючи із червня величезна кількість зброї почала надходити до Ізраїлю на умовах надсекретної угоди. Про ці поставки не знав ані Вашингтона, ані англо-франко-американська організація, уповноважена стежити за балансом сил на Близькому Сході, ані французьке міністерство закордонних справ, що ревниво чинило опір ризикованому зближенню з Ізраїлем, яке скомпрометувало б те, що залишилося від зв'язків Франції з її арабськими клієнтами".

Джерело: Міхель Бар Зохар. Бен-Гуріон: озброєний пророк. Вид. Файяр, Париж, 1966, розд. 27.