— Ну, пам'ятаю, пам'ятаю, — сварливо відповідає Жилкін. — Холера стара. За кожний гривеник торгується. А у самої щодня щось у квартирі забивається. Спокою від неї немає.
— А ще хто там живе, у тій квартирі?
— Та живуть, — зітхає Жилкін. — Тільки завжди вони, значить, на роботі. А так, звичайно, живуть, чого їм…
— І жодного разу ви з ними не зустрічалися?
— Ну, чому ж жодного разу? — ніби ще й ображається Жилкін. — Одній там навіть закордонний замок приладнував. І за все, розумієш, динею розплатилася. «Ти, — каже, — її продай, у тебе з руками схоплять… Вона не наша, вона, — каже, — з Ташкента». Ну, я й відніс її. Справді, дали непогано. На дві… цих… вистачило, звиняюсь, звичайно.
Я здогадуюсь, що йдеться про другу Вірину сусідку, яка працює на залізниці. Але про всяк випадок запитую:
— А де ж вона працює?
— А з бригадою поїзною мотається туди-сюди. Значить, дуже навіть самостійна баба…
Мені здається, що сам Жилкін у злочині безпосередньо не замішаний. Він не грабував кімнату Віри і тим більше не брав участі у вбивстві. Але десь близько цих подій він усе-таки був, адже виконує він різні доручення.
— Чий костюм ви продавали?
— Нічий, — з викликом відповідає він, задираючи неголене підборіддя. — Свій. Великий він на мене, от я…
— Але ж костюм жіночий!
— Жіночий? — спантеличено запитує Жилкін. — Ну, тоді чого ж… Інша справа…
— Що ж, у вас зовсім совісті немає, Жилкін?
— Як так немає? Та я швидше руку дам відрубати, ніж кудись нею залізу. Я краще як-небудь зароблю на пляшку, ніж її, припустимо, вкраду. Звиняюсь, звичайно.
— А інші, значить, нехай що хочуть, те й роблять?
— Це мене не обходить. У мене совісті ледь-ледь на себе вистачає.
Ні, здається, з ним зараз не порозумієшся. Але як відпустити Жилкіна додому? Він може побігти до тієї людини, яка дала йому для продажу костюм, і все їй розповісти. А людина ця, звичайно ж, брала участь у пограбуванні квартири. Це щонайменше. І вона, звісно, негайно втече. Ні, Жилкіна відпускати не можна. Я маю право затримати його на кілька годин. За цей час я доповім про нього Віктору Анатолійовичу Ісаєву, він уже, напевно, прийшов у прокуратуру, і ми порадимось, що нам з Жилкіним робити далі.
— Гадаю, вам і справді треба виспатися, — кажу я Жилкіиу. — У нас і поспите.
— Це ж іще навіщо? — цілком щиро дивується Жилкін. — На кий я вам здався?
— Рано нам іще розлучатися, Жилкін, — стримано кажу я. — От проспитесь, дасте мені відповідь на всі запитання — і тоді розпрощаємося. А зараз запитувати вас, я бачу, марна річ.
— Ні, зараз питай! — впадає в амбіцію Жилкін і навіть притупує ногою. — Цю ж мить! Хочу у себе вдома спати, зрозуміло?
— Ну добре. Чий костюм продавав?
— Ех, мать твою так! — несподівано вигукує Жилкін. — Та хіба я не хрещений, абощо?! Петька дав! Петьчин костюм! Мені з нього тільки десятка належить.
— Де ж він зараз, Петька цей?
— Залізницею покотив. Служить він на ній.
— А живе де?
— Та у квартирі чотири, де ж іще йому жити! З Надькою зі своєю, з вовчицею, простіше сказати.
— Коли ж він вам цей костюм передав?
— Коли?.. Почекай, почекай… — Жилкін болісно кривиться і ворушить губами, потім, для певності, починає загинати пальці. — Виходить, три дні, як він мені його видав.
— Три дні тому? Та три дні тому він не міг удома з'явитися. Він тиждень уже як поїхав, — кажу я, зітхнувши. — Подумайте ще раз як слід. Може, ще когось назвете?
— Їй-богу! — щиро кричить Жилкін і б'є себе затиснутою у кулаці кепкою по грудях. — Петька дав! Раненько прийшов, з ліжка мене стяг, ще й випили ми з ним і закусили… Цими… як їх?.. Ну, еге ж! Гранатами. Він на тій же лінії, що і Надька, мотається, на Азію, простіше сказати.
Жилкіна я передаю Володі Гракову, потім доповідаю про все, що сталося, по телефону у прокуратуру Вікторові Анатолійовичу. Тепер треба офіційно оформити вилучення у Жилкіна краденого костюма і його показання з цього приводу.
А попереду у мене ще одна важлива справа.
Я їду до районної поліклініки, де лікувалася Віра Топіліна, і розшукую її дільничного лікаря. Валеріан Панасович Дубинін — огрядний старий із старомодним пенсне на широкому, вкритому склеротичними прожилками носі і з дуже лагідними, трохи сумними очима. Втім, зараз вони зовсім сумні. Йому по-справжньому шкода Віри.
— Мила дівчинка, — каже він, задихаючись. — Так-так, вона, звичайно, хворіла. Виразкова хвороба. Дуже гидка річ, скажу вам. Дієта, болі, навесні і восени загострення.
— Але це все ж таки не така хвороба, щоб… зневіритися і зважитися, правда, Валеріане Панасовичу? — запитую я.