— Бог з вами, — змахує він пухкою рукою.
— І ніяких інших захворювань не було?
— Абсолютно. Ну, звичайно, нерви. Останній рік-півтора почав помічати. Але вона, звісно, не скаржилась. Потаємна дівчина, вся в собі. Людям з такою вдачею, я вам скажу, особливо важко живеться. І ще — горда дівчина та справедлива. Одне слово, рідкісна душа, повірте. Ах, яке нещастя, яке нещастя…
— Ви давно її знаєте? — запитую я.
Валеріан Панасович зітхає:
— Я на цій дільниці вже двадцять сім років. І матір, Наталію Максимівну, добре пригадую. А от батька, признатися, не запам'ятав. Як Віра, молодша, народилася, так він мало не через рік накивав п'ятами.
— А Ніну, звичайно, знаєте?
— Ну як же! Рік як заміж вийшла. У Подольськ до чоловіка переїхала.
— Ми не знаємо, як її розшукати. Треба ж повідомити їй про те, що сталося.
— Та дуже просто. Я вам адресу дам. Вона мене якраз з минулим святом вітала, листівку надіслала. Тільки от… — Він нерішуче замовкає і з тривогою дивиться на мене. — Як їй сказати? Це ж травма яка… Хоч Ніна, скажу вам, зовсім не сентиментальна. Справжній прагматик, якщо хочете. Дитя часу, так би мовити. Характер, до речі, прямо протилежний Віриному. Вірочка вся була в небіжчицю-матір: тиха, лагідна, душевна, тонка. Її винятково добром та ласкою виховувати треба було. Так покійна Наталія Максимівна тільки й могла. Так обох дочок і виховувала. А Ніну тим часом треба було строго, вимогливо, навіть суворо тримати в руках. Вона, бачите, не тільки діловита й обачна. Це вже я вам так сказав, щоб не вдаватися в подробиці. Ніна хитра, і заздрісна, і зажерлива. Вона всюди тільки вигоди шукає. Я обох дівчаток добре знаю. Наталія Максимівна не один рік у нас у поліклініці процедурною сестрою відпрацювала. Еге ж, так от Ніна… Вона і заміж пішла, гадаю, не без розрахунку. Чоловік її якусь значну посаду обіймає по торговельній частині… Ну, та гаразд, — несподівано схаменувся він. — То адресок Нінин запишете?
— Неодмінно. Він у вас з собою?
— Звичайно. Я його, як бачите, у книжечку собі переписав. Раптом, думаю, стане у пригоді. І от якраз…
Він, сопучи, лізе під халат і поволі витіпає з кишені піджака пошарпану книжечку, перев'язану тоненьким гумовим кільцем, як коробочка з ліками. Валеріан Панасович, стягши кільце, розкладає книжку на столі перед собою. Багато заяложених сторінок у ній доводиться навіть не гортати, а перекладати. Видно, що служить ця книжечка лікареві з давніх-давен. І ще я помічаю, як багато прізвищ у ній обведено нерівною чорнильною рамкою. У старих людей багато втрат.
Але от Валеріан Панасович упирається товстим пальцем в одну з сторіночок своєї книжки і, не кваплячись, диктує мені адресу Ніни Топіліної. Тобто тепер уже не Топіліної, а Сорокіної.
Що ж, треба негайно передати цю адресу у Подольськ Петі Шухміну і попросити його привезти Ніну до Москви.
З поліклініки я їду до міністерства. Там мені треба побачити Меншутіна, Любу та її подружок, причому. І останніми треба не просто побачитися, а погомоніти відверто.
У кімнаті, де сидить Люба, дівчата зустрічають мене як давнього знайомого. Коли я заходжу, то ловлю на собі їхні тривожні й цікаві погляди.
— Давайте нарешті познайомимося, — пропонує жвава Любина сусідка. — Вас, здається, Віталієм Семеновичем звуть?
— Просто Віталій.
— А мене Ніною. А оце Наталка, цю дівчину звуть Льолею, а цю — Танею, — знайомить вона мене з усіма присутніми і на закінчення говорить: — Скажіть нам, ну що ж трапилось?' Невже Віра справді покінчила самогубством?
— А ви таке припускаєте?
— Ой; ми вже захрипли сперечаючись. От Льоля, наприклад, — вона показує на повну темноволосу дівчину з великими мрійними очима, — Льоля переконана, що на Віру напали хулігани. На неї нещодавно теж напали, прямо в під'їзді. Уявляєте?
— Це жахливо, — тихо вимовляє Льоля, опускаючи очі. — Це просто звірі якісь.
— Ну, а Наталка гадає, що тут любовна драма, — говорить далі Ніна.
Наталка, висока, пишнотіла, спортивна, з високо збитою рудою зачіскою. Вона вперто відкидає підборіддя і, примруживши сірі, яскраво підфарбовані очі, каже:
— Не гадаю, а знаю.
— Що ж ви знаєте? — запитую я.
— Що Віра йому відмовила, і він просто: її вбив, — переконано говорить Наталка і обома руками поправляє свою високу і досить хитромудру зачіску. — По-моєму, цей хлопець на таке здатний: Я їх бачила разом.
— Який хлопець? І де ви їх бачили? — нетерпляче допитуюсь я. — Пригадайте, Наталко.
Вона посміхається і знизує плечима:
— Тут і пригадувати не треба. Ми його всі знаємо. Він з України. Головний механік радгоспу «Приморський». Гарний парубок. Високий, білозубий, із чубом. І шрам на лобі.