— Абсолютно точно. Вагон у рейсі.
— Коли повертається?
— Завтра. О двадцять першій тридцять.
— І цього разу Горбачов, треба сподіватися, буде ночувати вдома?
— Очевидно, так. Як що-небудь не станеться.
— Значить, спокійніше все ж таки зустрічати його на вокзалі, в момент, коли прибуває поїзд, — роблю я висновок.
— Так і зробимо, — підтверджує Гриша Волович.
— Тепер третій. — напрям розшуку, — кажу я Воловичу, — машина, що цієї ночі стояла на подвір'ї під вікнами. Хто нею займається?
— Я сам, — незадоволено каже Гриша. — Одержавши особисту на те вказівку начальства. Поки що вдалося тільки з'ясувати, що машина службова. По-друге, на ній протитуманні фари. Ніхто не бачив, як вона заїхала на подвір'я і як виїхала. Але водій у пій сидів, не виходив, його помітили. От, мабуть… Ага, ще — машина чорна або темно синя. Тепер усе. Не густо, як бачиш.
— Проте…
— Так, звичайно, — підхоплює Гриша. — От тепер хлопці нишпорять по всіх автогосподарствах. Адже без путівки жодна державна машина не вийде на лінію, тим більше вночі.
— Товаришу Лосєв, а як справи по лінії кохання? — трохи запнувшись, запитує зі свого місця Володя.
— По цій лінії, — посміхаюсь я, — складено перший список тих, хто приїздив до Москви. Доручили нашим товаришам перевірити на місцях, чи виїздили ці люди у зазначені дні куди-небудь. А якщо виїздили, то куди саме. От чекаємо відповідей.
— Малувато цього, — з досадою. зауважує за моєю спиною Сухарєв. — Адже версія важлива.
Я добре розумію, що він має на увазі. Здається, розуміють це і всі інші, крім Володі, судячи з його настороженого, допитливого погляду, спрямованого на мене. І я, головним чином заради нього, стверджую:
— Звичайно, малувато. Сподіваюсь, що після розмови з сестрою і з шкільною подругою з'явиться ще дещо по цій лінії.
— А поки. що, гадаю, головним залишається розшук цих волоцюг-вантажників, — спокійно каже Сухарєв.
І справді, чому Зінченко та Мухін не приходять додому ночувати? Вантажать уночі які-небудь вагони на залізниці? Ну, а чому ж вони не приходять додому вранці? От і на роботу останні два дні не з'являються. Чому?
Зрештою, ми вирішуємо, що треба їхати до Зінченка та Мухіна додому, зараз же їхати, негайно і чекати їх там хоч до ранку. Іншого виходу немає.
Я дзвоню Кузьмичу і доповідаю йому наше рішення.
— Марна це справа, — заперечує він. — У хаті їх чекати. Кожної ночі чекатимете там? А до речі, і там, і там — сім'ї. Наступного дня уся околиця знатиме, що міліція у них ночами чергує. Тут треба по-іншому. Варто, мабуть, організувати засідку десь неподалік.
— Але ми хоч з обстановкою там познайомимось.
— Для цього ночувати там необов'язково.
Та мене охоплюють роздратування і впертість. Гірше від цього, в усякому разі, не буде? Яка там чутка? Адже лише одну ніч ми там пробудемо, а от користь цілком можлива. Так я й кажу Кузьмичу. Але він більше орієнтується, здається, не на мої слова, а на те, як я їх вимовляю.
— Не лізь у пляшку, Лосєв, — сердито каже він. — І слухай, що тобі кажуть. Розходьтесь по домівках.
— Я не згоден, Федоре Кузьмичу. Як хочете, — роздратовано кажу я. — Дихнути самостійно не даєте.
Це моя перша серйозна сутичка з Кузьмичем, і я сам дивуюсь, що це мене раптом штовхнуло на неї. Очевидно, дивується і Кузьмич.
— Дихнути, кажеш, не даю? Гм… Ну, гаразд. Спробуйте. Учитися треба і на помилках. Дай-но мені адресу, куди їдете.
Я закінчую розмову. Товариші мої дивляться на мене з великою повагою. Сперечатися з Кузьмичем не кожний наважиться. А я дуже пишаюся власною перемогою, але намагаюсь цього не виказувати.
Ми умовляємось, що до Зінченка, того низенького, у тілогрійці, який ніс горілку, поїдуть Сухарєв і Володя, а до другого, Мухіна, — Гриша Волович та я.
Поки ми все це обмірковуємо і вирішуємо, я чомусь не думаю про те, що мене чекає безсонна тривожна ніч у чужій і зовсім не гостинній домівці, що на вулиці холод та сльота, і за вікном пронизливо свище вітер, і живе цей Мухін у чорта на болоті, я й не чув ніколи про таку вулицю або проїзд.
Я перевіряю пістолет, яким, слава богу, давно не користувався. Будемо сподіватися, що і цього разу скористатися ним не доведеться. Проте перевіряю його дуже ретельно.
І от ми з Гришею їдемо у черговій машині вечірньою, залитою вогнями Москвою. Шлях наш далекий, в бік Південного порту і ще далі.
За цей час Гриша встигає дещо розповісти мені про Федора Мухіна. У місцевому відділенні міліції його, виявляється, добре знають. Це пропаща людина. У нього вже є судимість за крадіжку, і він близько трьох років відбував покарання у колонії. Прописали його знову в Москві, тільки повіривши його клятвеним заповненням, усним і письмовим, що він не тільки сам нічим більше не порушить громадський порядок, але й колишнім своїм дружкам не дозволить цього робити. Не останнє значення мала й та обставина, що у Москві жила його сім'я — стара мати та дружина з двома дітьми. Хіба легко зніматися їм услід за ним у чужі краї? Та й факти доводили і так очевидну істину, що людина, повертаючись з ув'язнення у рідну сім'ю, у знайомий колектив на роботі, швидше стає на ноги, аніж сам-один у чужому місті.