Проте з Мухіним усе вийшло невдало. Повернувся він додому років зо два тому. На фабрику, де раніше, до арешту, працював слюсарем, іти не захотів. Почав перебиватися випадковими заробітками, пиячити. З'явилися і дружки. Силою бог не зобидив Мухіна, здоровило він, до того ж задирака та нахаба. А коли нап'ється, то, кажуть, така в ньому люта злість прокидається, що страшно до нього підступитися, вб'є. Сім'я від нього лише стогне і плаче. Слухається він, виявляється, тільки матір, з п'яних очей навіть більше, ніж тверезий. Мати — бабуся мовчазна, злюща і тверда, як кремінь. Дружина вже стільки разів від Мухіна збиралася піти, але стара не відпускає, і та їй підкоряється.
Ось які цікаві подробиці повідомляє мені Гриша, поки наша машина мчить знайомими, а потім уже і мало або зовсім не знайомими вулицями.
Добряче поблукавши темними, кривими вуличками, ми нарешті знаходимо потрібний нам проїзд. У ньому лише два будинки, а з протилежного боку тягнеться довгий, де-не-де похилений паркан. Один із двох будинків — той, що нам потрібний, але під цим номером налічується цілих п'ять або шість. будівель.
Ми стукаємо в один із будиночків і після обережної розмови з'ясовуємо, що нам потрібна «будівля № 3». Ця осіла в землю хатка розташована у найдальшому кутку великого темного подвір'я.
Машину ми змушені відпустити, і в. нас таке відчуття, що разом з нею обривається останній зв’язок із навколишнім світом.
Але йти просто у цю «будівлю» і запитувати Федьку теж не можна. Спершу треба хоч зовні оглянути це величезне й темне подвір'я. Мало що маже трапитись, і попереднє вивчення «місця дії» стало у нас законом.
Ми поволі обходимо двір, приглядаємось, прислухаємось, запам'ятовуємо. Подвір'я хоч і велике, але аж ніяк не просторе, і так, і сяк розмістилися в ньому великі й малі сараї та сарайчики, раз ураз утворюючи, закапелки, глухі кути. Та й самі «будівлі» розкидано по двору без будь-якого порядку. Одна з них виявляється двоповерховою кам'яницею, а решта — дерев'яні, одноповерхові. З деяких вікон променяться у темне подвір'я золотаві смужечки світла і долітають голоси. До кожного будиночка приліпилися ще якісь прибудови, ґаночки з. навісом.
Щулячись від пронизливою вітру, ми добираємося врешті до «будівлі № 3». Обходимо її, знаходимо ґанок і, зійшовши рипучими сходинками, зупиняємось та розбираємо кострубатий напис білими літерами на залізній поштовій скриньці: «Мухіним».
Тут, ми ситуацію приблизно знаємо: дружина, стара мати, діти. Більше у цій половині будинку нікого не повинно бути.
На стукіт нам ніхто не відчиняє. І ми грюкаємо знову, вже дужче і вимогливіше. Дзвоника у темряві так і не знайшли.
— Ну, чого розгрюкалися? — лунає за дверима суворий старечий голос. — Адже не у казенку стукаєте, а в хату до людей, щоб вам кулаки поламало, іроди. Кого треба, питаю?
— Федора, — голосно каже Гриша. — Відчиніть, мамашо!
— Еге ж. Звісно. Кожному відчиняй. Нема його!
— Все одно відчиніть, мамашо. Нам з вами погомоніти треба.
— Це хто ж ви такі будете, щоб зі мною гомоніти?
Стара вперто не бажає відчиняти двері. Але у Гриші ангельське терпіння.
— З робота ми, — каже він миролюбно. — З комітету.
— Якого комітету?.. — бурчить стара.
Але видно, ця солідна рекомендація на неї виливає. За дверима грюкає засув, клацає один замок, потім другий, і двері; нарешті, трохи прочиняються.
На порозі стоїть низенька гладка стара у подертому хутряному лейбику, з-під темної хустини вибиваються пасма сивого волосся.
— Тихіше галдикайте, — сердито попереджує вона. — Дітей тільки-тількн поклали.
— Добре, добре, не розбудимо, — заспокійливо відповідає Гриша. — Самі от ви тільки…
— А ти не вказуй. Я, здається, у себе вдома, — обриває його стара.
Ми опиняємось у маленькому, тісному передпокої. Я ледве не чіпляю головою низеньку, потемнілу від часу, дощану стелю. У ніс б'є якийсь гірко-кислий запах — чи то квашеної капусти, чи солених грибів.