Нескінченно тягнеться ця клята ніч. Тихо у домі. Навіть стара вже не хропе. Чути тільки, як капає в умивальнику вода.
Ми вже потроху куняємо. Я дивлюсь на годинник. Третя. Найважчий час, середина ночі. Треба зробити по кухні хоч декілька обережних кроків та підбадьоритися. Гриша сонно стежить за мною.
Раптом ледве чутно риплять двері на кухні. Прочиняються. На порозі стоїть Ганна Сергіївна. На нічну сорочку вона напнула пальто. Обличчя в неї зовсім бліде, і губи тремтять. Однією рукою притримує на грудях вилоги пальта.
Ганна Сергіївна зупиняється на порозі і тихо, пошепки запитує тремтячим голосом:
— Ви правду скажіть, ви не з міліції?
Гриша серйозно та співчутливо дивиться на неї і теж тихо відповідає:
— Так, ми з міліції, Ганно Сергіївно.
Жінка раптом прикладає руку до рота і мовчки плаче, ледве чутно схлипуючи та втягуючи ротом сльози, що котяться по щоках.
— Ну що ви, Гайно Сергіївно… Ну, що ви. Та заспокойтесь, — навперебій говоримо ми, підхопившись зі своїх табуреток.
Гриша підсовує їй свою.
— Та висідайте…
Ганна Сергіївна незграбно опускається на табуретку, намагається загорнути поли пальто.
— Ви… забрати його… прийшли?… — ковтаючи сльози, запитує вона.
Долоня її вже не затуляє рота, вона опустилася нижче і схопилася за горло, немовби намагаючись перепинити слова, що рвуться звідти.
— Ні, — відповідає Гриша. — Поки що нам треба тільки поговорити.
Але вона у відчаї трясе головою.
— Що ви! З ним не можна говорити! Це звір. Він і слів не розуміє!.. Звичайних слів!.. Я ж… до ніг йому падала. Я благала… не пий, не пий! Сім'я ж у тебе, діти… Як він знущається над ними, наді мною… ви бачили б тільки… Заберіть!.. Христом-богом прошу, заберіть… сил моїх більше немає так жити…
— Заспокойтесь, Ганно Сергіївно, — хвилюючись, говорить Гриша. — Я вас прошу, заспокойтесь, не можна так.
Я квапливо подаю їй склянку води.
— Випийте…
Але вона нічого не бачить, нічого не чує. Вона немов марить і не може зупинитися.
— Я б уже давно… але як без батька? Адже два хлопчики… І ця відьма ще… кружляє, кружляє… А мені він остогид, ну, зовсім… З острахом його чекаю кожну ніч, жахаюсь… П'яний, брудний лізе в постіль… Скотина чистіша, лагідніша… Тремчу вся… Я вас прошу… — Вона раптом сповзає з табуретки на підлогу і простягає до нас руки. — Ну, люди ви чи ні?.. І діти ж…
Гриша метнувся, щоб підняти її. Але в що мить двері на кухні з виляском розчиняються, і вбігає стара. Вона підлітає до Ганни Сергіївни і з розмаху б'є її по обличчю, раз, другий…
— А-а-а, суко, на чоловіка рідного? — верещить вона. — Та я тебе… уб'ю!.. Своєю рукою уб'ю!.. Юшкою вмиєшся!..
Приборкати, стару, виявляється, не так просто. Вона видирається, кидається на всі боки, плюється, кусається і вергає на всіх брутальну лайку. Як на мене, то краще будь-який п'яний хуліган, аніж така фурія.
Ганна Сергіївна, забилася у куток і звідти злякано спостерігає цю бридку сцену.
А коли нам усе ж вдається вгомонити стару, з за стінки долітає тонкий дитячий плач, а другий голос, видно старшого, спросоння незадоволено басить:
— Мамо! Знову це стерво тебе лає? Заріжу я її, побачиш…
— Тихіше, Юрочко, тихіше, — ковтаючи сльози, відповідає Ганна Сергіївна. — Спи, ради бога.
— Цей приперся, чи що? — допитується дитячий голос.
— Не прийшов, не прийшов, спи.
— Ну й добре… — засинаючи, бурмоче за стіною хлопчик… — Хай тільки прийде…
Стару ми відводимо до її кімнати, і вона, стогнучи та лаючись, падає на тахту.
Потім ми повертаємося до кухні, і я кажу Ганні Сергіївні:
— Але де ж він, Федір? Як до нього добратися? Адже без цього нічого не можна зробити.
— Він тут, він недалеко… — ледве чутно шепоче вона. — У сараї… там… — Ганна Сергіївна робить ледь помітний жест рукою.
Я низько нахиляюсь, щоб вловити ці тихі бурмотливі слова. І в цю мить чути обережний стукіт у вікно.
Гриша враз гасить світло, і я розсовую фіранки. За вікном темрява, хоч в око стрель. Але коли очі звикають, я починаю розрізняти біля будинку невиразні тіні двох, а може, й трьох чоловіків.
— Я відчиню кватирку, — кажу Ганні Сергіївні, — а ви спитайте, що їм треба.
І я штовхаю кватирку.
— Чого треба? — лунко, дзвінким голосом запитує Ганна Сергіївна.
— Тут Лосєв? Або Волович? — долітає з двору чийсь знайомий голос.