— Еге…
— Не обдурював він тебе?
— Що?! — дивується Зінченко. — Дуже йому треба.
— А чому ви з ним удома не ночували, це ти зрозумів?
— Що тут розуміти? Працювали…
— Де?
— Де, де? На залізниці, ось де!
— Кожну ніч?
— Ну… майже. Ой!..
Зінченко знову невдало повернув голову. Скривившись, він тре собі шию і водночас хитро стріляє в мене брунатними очима.
— А навіщо треба було у сараї ночувати? — продовжую я бити у ту ж саму ціль. — Чому не вдома?
— Федько покликав, я й пішов, — прикидається дурником Зінченко. — Випивка його була.
— А про пістолет у нього ти знав?
— Та звідки?.. — лякається Зінченко.
— І що шукаємо ми вас, теж, значить, не знав?
— Звідки ж мені знати?
— А ми вас шукали, Зінченко. Ви ховалися, а ми вас шукали. І ти це знав, інакше чого б це тобі стільки днів удома не ночувати? І взагалі носа туди не потикати. Нащо у сараї ночами ховатися? Нащо просити, щоб речі тобі сестричка принесла? Виходить, боявся ти, знав, що шукають тебе. А от чому вас шукають, ти знав?
— Та не знав я! — горлає розлючений Зінченко. — Тобі кажуть!.. О-о-ой!..
Він із криком хапається за шию. Від болю у нього навіть сльози виступили на очах. Віддихавшись, він додає:
— Ну, кажу ж, копійку гнали. Підробляли на залізниці. Ну, а потім, — він криво посміхається, боячись поворухнути головою, — випити охота була, з дівками погратися.
— А заодно і з пістолетом, еге ж? — у тон йому додаю я. — Стрельнути у кого-небудь…
— Та хіба я знав, що у нього… — різко починає Зінченко.
Але я перебиваю його:
— Оце ти правду кажеш. Цього ти міг і не знати. І тут ми з тобою повертаємось до початку. Виходить, усе-таки обдурював тебе Федір? Ти й не знав, навіщо він ночами з пістолетом ховається. Для випивки та для дівок пістолет не потрібний. Адже так?
— Ну, так… — неохоче погоджується Зінченко.
— І не такий ти дурень, Іване, щоб не зрозуміти: пістолет — справа серйозна, це може комусь життя коштувати. Згоден ти?
— Звичайно.
— Навіщо ж цей пістолет йому знадобився, як ти гадаєш? Може, він бандитський наліт якийсь намислив? Але один на це не пішов би. А ти його найкращий друг, з тобою він…
— Ні, ні! Який там наліт! — цілком щиро лякається Зінченко. — І на думці не було. Що ти!
— Що ж він його так, для оборони тягав? Та не тягав, а ховав. Он воно що. У сараї ховав. Адже так?
— Виходить, так, — погоджується Зінченко і, схаменувшись, додає: — Тільки вистрелив він із п'яних очей, їй-богу, з п'яних очей.
— Припустимо. І поки що облишимо це. Давай тепер, Іване, згадувати, — зітхнувши, пропоную я, — що ви такого в Федьком тиждень тому наробили. Або що побачили якось увечері, га?
— Нічого не побачили і нічого не наробили, — похмуро відповідає Зінченко, втупившись поглядом у підлогу.
— Не пам'ятаєш, значить. Ну, то тоді разом почнемо пригадувати. Вперше ви не прийшли почувати вночі з понеділка на вівторок.
— Ми й раніше…
— Про раніше облиш, — обриваю я його. — Раніше ви з пістолетом у сараї не ночували. Так от, тієї самої ночі… Останній рейс у вас тоді був пізно, годині о десятій вечора ви приїхали до продовольчої крамниці за адресою… — Я називаю адресу тієї крамниці. — Це все водій нам показав, і завідуючий крамницею теж. Було це?
— Ну, було… — над силу погоджується Зінченко, на відриваючи очей від підлоги.
— На додачу ви одержали від завідуючого пляшку та деяку закусь. Це теж було?
— Ну…
— Куди ж ви потім пішли?
— На вокзал.
— Пляшку ви спочатку випили, так?
— Авжеж.
— Ну от. Забрели ви на якусь темну вуличку. Так?
— Так…
— Вірно, Іване, вірно. Бачу, ти мене не обдурюєш. Тому що на цій вуличці вагончик робітничий стоїть біля будівництва. Не помітив? І звідти, з цього вагончика, один хлопець вас бачив — тебе і Федька.
— Ну, і я його бачив, — несподівано каже Зінченко. — Довгий такий, у вушанці.
— Точно. Значить, випили ви там цю пляшку. А що потім?
— Потім?..
Напружена діяльність думки відбивається у його брунатних очах, глибоко захованих в орбітах під бровами, від чого часом і не вловиш його швидкий погляд. Але зараз вони зосереджені і нерухомі. Немов Зінченко відчуває, як затягується, навколо нього зашморг, і намагається відшукати, побачити вихід, лазівку, щілинку яку-небудь.
— Потім?.. — повторює Зінченко, і я відчуваю ледь помітне заспокоєння у його голосі. — Потім, значить, і поїхали.
— А де ви її випили? — обережно і багатозначно запитую я. — Де саме?
Зінченко рвучко підводить голову і витріщується на мене. У його погляді відвертий страх, самий тільки страх і нічого більше. Він усе зрозумів.