Раптом я чую за дверима швидкий тупіт каблучків, клацає замок, двері рвучко розчиняються навстіж; і на порозі з'являється висока, тоненька дівчина у потертих джинсах, з накрученим на голові рушником.
Побачивши мене, дівчина скрикує:
— Ой, пробачте! Голову мила і ваші дзвінки відразу не почула! Ви до мене?
— Напевне, — посміхаюся я. — Ви Катря Стрілецька? Мені необхідно з вами порозмовляти.
— Ага. Заходьте. Он, треті двері ліворуч. Я зараз.
Вона, повернувшись, миттю зникає у глибині коридора, а я ще секунду стою, озираючись і міркуючи, які саме двері мені показано.
Темний і довгий коридор захаращений речами, якісь столи, коляски, чемодани, корзини громадяться уздовж стін, мало не до стелі. І все-таки зрештою я добираюсь до Катриної кімнати. Вона виявляється несподівано великою, світлою і просторою.
Я обережно сідаю на диван, розстібаю пальто, скидаю шапку й, оглядаючись навколо, чекаю господиню.
Через хвилину вона з'являється усе з тим же білим тюрбаном з рушника на голові, але вже в якійсь іншій, як мені здається, кофтинці, енергійна, жвава і трохи засоромлена.
— За вигляд мій прошу пробачити, — оголошує вона навіть з деяким викликом. — Гостей не чекала. Тільки вранці повернулася з відрядження. Отже, яка у вас до мене справа, кажіть. І не забудьте сказати, звідки ви самі.
Вона влаштовується у кутку дивана: дівчина виглядає якоюсь довгою, з прямими плечима, тонкою шиєю, незграбною і водночас по-своєму граціозною.
— Щоб не забути, скажу відразу, що я з міліції.
— Ого! — вигукує Катря. — Це вже цікаво.
— Ви, здається, подруга Міри Топіліної?
— Не здається, а справді.
Вона рвучко повертається до мене, і в її ледь розкосих темних очах спалахує тривога.
— Що трапилося?
— Віра загинула, — кажу я неголосно.
Ох, як же мені тяжко щоразу повідомляти про загибель Віри. Просто як вісник нещастя з'являюсь я до людей.
— Справді?! Ну от!.. — з відчаєм кидає Катря і б'є себе кулачком по коліну. — Що вона з собою зробила?
— Швидше за все з нею зробили.
— Ой!.. — Катря кусає губи. Вона відвертається від мене і глухо запитує: — Ну, а все-таки, як це сталося?
Я в загальних рисах розповідаю їй, де і коли знайшли Віру і що ми з цього приводу думаємо.
— Але вона прийшла туди з якоюсь людиною, — кажу я.
— Звичайно, не сама! — роздратовано вигукує Катря.
— Ми просимо вас допомогти нам розібратися в одному питанні, — веду я далі, намагаючись не помічати її зверхнього тону, адже кожний сприймає горе по-своєму. — Так от. Був у Віри хлопець, який міг її ревнувати, переслідувати, загалом, котрий любив її?
— Був, — як і раніше, дивлячись убік, уривчасто каже Катря. — Що з цього?
— Хто він такий?
— Не знаю…
— А Віра його любила?
— Так.
— Ну й чому ж вони…
— Не знаю, — усе так само роздратовано цідить крізь зуби Катря. — Не хотіла виходити за нього — і край. Нісенітниця, якась!
— Але ви можете що-небудь припустити?
— Цікаво, що це я можу, по-вашому, припустити? Ну, нездужала вона. Можливо, не хотіла його зв'язувати. Вірка була до нестями благородною.
Я хитаю головою.
— Відпадає. Перевіряв. У неї була виразка шлунка. Не така вже й страшна хвороба.
— Ну, тоді не знаю! Треба ж!.. — Вона знову зло стукає кулачком по коліну. — У голову не вберу. Тільки-но дзвонити їй зібралася.
— Це з ним Віра не хотіла зустрітися влітку у Тепловодську?
— Цілком можливо.
— А де вони познайомились?!
— Там і познайомилися… Хоча не впевнена. У цієї дурепи все треба було витягувати. Ну, що я тепер без леї робитиму?!
— Ви ніколи не бачили цієї людини?
— Уявіть собі, один раз бачила. Зустрілися. Він не москвич. Я від неї йшла, а він з'явився. Приїхав, Віра вельми зніяковіла, і я поспішила ретируватися.
— А якщо ви його зустрінете, то, зможете впізнати?
— Звичайно. Зорова пам'ять, у мене чудова. Тільки тепер мені зустрічатися з ним уже ні до чого.
— Хто зна…. Ось, погляньте.
Я витягаю з піджака фотографію, яку взяв у Ніни, і, слово честі, не без хвилювання простягаю її Катрі. Фотографію зроблено десь неподалік від Тепловодська. Знято групу відпочиваючих. Серед них і Віра. Звичайна екскурсія. Осіб двадцять. Дуже мальовничо розташувалися серед скель. Біля Віри, зніяковіло, немов їй незручно фотографуватися тут, стоїть молода жінка. Вона обійняла Віру. А поруч — троє чоловіків, молоді, темноволосі, у білих сорочках. У одного комір розстебнуто, двоє інших з краватками. Уся ця група тримається якось окремо від інших екскурсантів.