— Ну, гаразд, — обриваю я його. — Тоді спробуйте згадати, як ви провели минулий понеділок, дванадцятого? Ну, хоч би тільки вечір. Це ви можете зробити?
— Вечір. Дванадцятого. Понеділок, — як учень перед дошкою, повторює Лапушкін. — Одну хвилину. Тільки зосереджусь.
Він помітно заспокоюється.
А в мене раптом виникає прикре передчуття нової невдачі. Першої миті мені здалось навіть, що Лапушкін і зовні схожий на ту людину з фотографії. Але зараз я переконуюсь, що помилився. А вже внутрішньо… Віра ніколи не змогла б закохатися у цього жалюгідного чоловічка!
Тим часом Лапушкін переможно проголошує:
— Згадав! Що було, те було. Театр Сатири. «Клопа» дивився. Чотирнадцятий ряд партеру. Місць не пам'ятаю, відразу кажу. Був із кузиною. Ось її телефончик. Може підійти тітка.
Він починає квапливо копирсатися у внутрішній кишені піджака. Але я роздратовано махаю рукою.
— Не треба, Лапушкін. Вірю. І можете йти. Я вас більше не затримую. До побачення.
Мені гидко дивитись на цю людину.
Сьогодні ми ховаємо Гришу Воловича. Ховаємо чомусь не так, як звичайно. Траурний мітинг у нашому клубі буде пізніше. А поки що труна з тілом Гриші стоїть у маленькому залі лікарняного моргу.
Біля труни декілька жінок. Висока огрядна стара жінка з суворим обличчям тримає за руку дівчинку років семи, вже школярку, з-під розстебнутого пальтечка видно коричневе формене платтячко, чорний фартушок та білосніжну смужечку комірця на тоненькій ніжній шийці. Дівчинка злякано тулиться до бабусі й оглядає кожного, хто входить, швидким тужливим поглядом. Це старша донька Гриші, меншу, звичайно, не привели, а стара — це, певно, його теща. З іншого боку біля труни стоїть ще одна старенька — маленька, худорлявенька, зморщена, запнута темною хусткою. Це мати Гриші. А поруч неї молода жінка, надзвичайно схожа на Гришу, і всім зрозуміло, що це його сестра. Ось і вся Гришина рідня. Самі жінки.
Трохи далі від труни, вже під стінами, стоїмо ми, Гришині товариші по службі й друзі. Ми всі в цивільному. Іншого одягу нам зараз не належить. Ми всі з карного розшуку, найбойовитішого та найоперативнішого підрозділу міліції, в цьому кожен із нас твердо переконаний. Ми особливе братство, бойове товариство, і смерть кожного з нас ще дужче згуртовує решту.
А у дворі зібрався уже чималий натовп. Звідки вони? Чоловіки, жінки, літні та середніх років, а поряд зовсім молоді хлопці й дівчата, скромно вдягнені, робочі, видно, люди, судячи з усього — мешканці того району, де було вбито Гришу.
Поруч себе я бачу Миколу Івановича. Довгасте обличчя його з важким, відтягненим униз підборіддям і запалими щоками, на яких пролягли борозни та складки зморщок, здається зараз зовсім старим.
— Звідки стільки людей? — тихо запитую я його, не повертаючи голови.
— Оголошений про похорон усюди вивісили, — тож ледве чутно відповідає він. — «При затриманні небезпечного злочинця загинув працівник московської міліції майор Г. О. Волович, — цитує мені напам'ять Микола Іванович. — Траурний мітинг відбудеться у морзі районної лікарні…»
Знадвору заходить начальник відділу міліції, де працював Гриша. Це невисокий, кремезний, сивуватий підполковник з червоним обвітреним обличчям і зовсім білими вусами. Єдина тут людина у формі.
Він знімає кашкет і, тримаючи його на зігнутій руці, на хвилину завмирає біля трупи, похмуро дивлячись на воскове Гришине обличчя. Потім робить крок убік і проголошує простудженим басом:
— Час починати мітинг, товариші.
Тримаючи кашкет усе так само на зігнутій руці, він шанобливо підходить до Гришиної матері й запитує:
— Ви дозволите, Маріє Трифонівно?
Замість відповіді старенька раптом припадає лицем до його шинелі й гірко, голосно плаче.
Підполковник зніяковіло, гладить її плече і ще дужче похмурніє, а Гришина сестра, яка стоїть поруч, тремтячим голосом просить:
— Мамо, не треба… Ну, перестань, мамо…
Вона нарешті відриває стареньку від підполковника, і та плаче вже. в неї на грудях… Підполковник подає нам знак.
Ми підходимо до труни, легко, зовсім легко піднімаємо її на плечі й поволі рушаємо-до виходу.
На великому подвір'ї людно. Вся околиця зібралася тут. Ще б пак! Така подія. Багато хто чув постріли тієї ночі, й усі про них уже знають. Усі знають, що міліція затримувала небезпечних злочинців. Адже це надзвичайна річ, щоб стріляли. Й ось убили людину. Не в газеті про це читають, не у книзі, а самі бачать, на власні очі. Як же сталася така біда, як усе там уночі відбувалося? І хто такий вбитий? Це, звичайно, зацікавило кожного і кожного схвилювало. Тому так багато людей зібралося тут.