Біля дверей моргу, на сходах, приладнали високий поміст для труни, а осторонь на довгому металевому штативі закріпили мікрофон.
Ми бережно ставимо труну і відходимо, зливаємося з натовпом. Біля неї залишаються тільки рідні — троє жінок та маленька дівчинка. Вони зараз нікого не бачать і нічого не чують. Вони не зводять очей з тонкого, жовто-окостенілого профілю, що тоне в квітах. Вони прощаються.
До мікрофона підходить підполковник, відкашлюється, розправляє рукою вуса і починає говорити, хвилюючись, трохи збиваючись і відразу ж виправляючись.
— Громадяни, — каже він, — сьогодні ми ховаємо нашого бойового друга, доброго товариша, сміливу, чесну людину Григорія Олександровича Воловича, котрий поліг від бандитської кулі на своєму бойовому посту. Пост — це щось таке, я б сказав, нерухоме, і скоріше на нього нападають. А тут усе було не так… Спочатку я скажу вам, хто такий був Григорій Олександрович і як жив. Він ще зовсім молодим був, йому виповнився тільки тридцять один рік, він тисяча дев'ятсот сорок четвертого, воєнного року народження, одинадцятого лютого. Народився у робітничій ткацькій сім'ї у славному місті Калініні. Ось звідти і приїхали сьогодні його матір Марія Трифонівна та сестра Ольга Олександрівна. — Підполковник робить короткий і шанобливий жест у бік жінок, які стоять біля труни, й услід за його жестом сотні голів повертаються до них.
Тиша стоїть у дворі. Чути тільки важкі чоловічі зітхання та схлипування жінок.
Звідкілясь здалеку долітають звуки великого міста. За моєю спиною жіночий голос каже:
— А дівчинка ж… дочка, певно… школярка.
— Дочка… дочка… — жалісливо підтверджують навколо.
Шелестять тихі, скорботні слова у мене за спиною. Люди впівголоса перемовляються, зітхають.
— … Закінчив він школу, як усі, — промовляє тим часом підполковник своїм хрипким, застудженим басом. — Ну, а потім, зрозуміла річ, служба в армії, священний обов'язок. Відслуживши, йде Григорій Олександрович за покликом совісті і серця знову у стрій, у солдатський стрій. Знову йде захищати мир та спокій народу, ваш спокій, шановні громадяни. Й от Григорій Олександрович працює у нас і вчиться, вивчає правові науки, закінчує нашу вищу школу і незабаром одержує призначення сюди, у наше червонопрапорне відділення міліції на посаду начальника карного розшуку. Що це значило? А те, що заслужив він цей високий пост. Скільки злочинів розкрито Григорієм Олександровичем, якби ви тільки знали, а ще більше він не дозволив здійснити. Скільки злочинців затримано ним для справедливого законного покарання через суд, скільки крадених речей повернено господарям, скільки життів ним врятовано, якщо хочете знати!
Підполковник говорить. І таким напруженням і піднесенням, так щиро й складно, що я ловлю себе на тому, що сам із хвилюванням слухаю його. Мені здається, я ніколи у світі так не зміг би, та ще й у таку хвилину і перед стількома людьми… І мене переповнює гордість та вдячність до цієї незнайомої мені раніше людини.
— … Ну, а що відбулося тієї ночі, — закінчує підполковник, — вам розкажуть товариші, які самі брали участь у тій операції. І перше слово надаю наймолодшому нашому співробітникові, який тільки-но почав під керівництвом Григорія Олександровича свій бойовий нелегкий шлях, — Володимиру Аверкієву.
І Володя, трохи накульгуючи, підходить до мікрофона. Дзвінкий його голос, зриваючись від хвилювання, лунає подвір'ям.
— Це не тільки мій начальник! Це мій старший друг і вчитель лежить тут. І перед його труною я клянусь… на все життя…
Як усе ж таки добре зробили, що організували цей мітинг! Скільки людей зрозуміє, що коли хтось віддав за них своє життя і ще хтось готовий віддати — і не на війні, коли воюють усі, весь народ, а зараз, у мирні дні, — то як же повинні жити вони, ці люди, як повинні ставитися один до одного! Перед лицем такої смерті люди можуть багато вирішити для себе, для свого подальшого життя, для своїх поглядів на це життя.
Зараз мені хочеться вірити, що смерть Гриші полишить слід у долях і думках багатьох людей. Мені треба так думати. Сам я ніколи не забуду Гришу Воловича. Але нехай і інші його по забудуть. Усі ці люди прийшли сюди і чують те, що розповідає Володя.
А Володі дозволили розповісти майже всю операцію, скоріше, весь її кінець, але так, що неможливо було здогадатись, хто ж був той бандит і хто був із ним. Тут Володя цілком свідомо дещо перекручує.
— … Після цього бандит вискочив з сарая і кинувся тікати, — розповідає Володя завмерлим від напруження уваги людям на подвір'ї. — Навздогін за ним побіг один із наших товаришів. Бандит помітив погоню і почав відстрілюватись. Багато з вас чули ці постріли. Але свист куль чув лише наш товариш. І все-таки він продовжував переслідувати.