Злодій, бандит, хуліган чи ґвалтівник завжди десь внутрішньо, а часто й ззовні — егоїст та боягуз, нікчемний боягуз. І вічний страх сидить у ньому, часом переможений спалахами інших почуттів. Бо хоч і підсвідомо, та все ж відчуває, що, зважившись на злочин, він замахується не на одну людину, свою жертву, яку, може, й не боїться, а на щось незмірно більше — на державу, на суспільство, де він живе, на всі його закони. Замахується на силу, яка в будь-який момент може обрушитися на нього. Звідси й вічний страх.
Крім того, злочинець, як правило, людина обмежена, примітивна; у нього інстинкт, ниций інстинкт, завжди вищий, активніший за совість, за честь, гідність та інші моральні категорії. Але десь, часом у зародковій формі, ці категорії навіть у такої людини все-таки закладено, ледь-ледь прокльовуються в якомусь одному, найболючішому і найпотаємнішому закутку душі.
Так от, перший шлях, який нам Кузьмич завжди вказує, — це знайти, намацати потемки оту больову точку в душі. Саме у випадку такої удачі виникають разючі зміни в людині. І ми тоді кажемо: «Переродився».
Але це найскладніший та найважчий шлях, хоч і найкращий, найкорисніший як для людини, що порушила закон, так і для суспільства в цілому.
Є шляхи простіші. Можна, наприклад, використати властиві злочинцеві риси характеру, щоб створити у нього деякі нові уявлення про навколишнє життя, щоб заманити його у логічні пастки та глухі кути. Користуючись його ж міркуваннями, зрештою, можна переконати його, також цілком логічно, що обрана ним позиція марна і навіть шкідлива для нього самого, для нього особисто.
До цього, як правило, можна долучити і просте пояснення, розтлумачення елементарних і не лише елементарних норм кримінального та кримінально-процесуального кодексів і наших законів, що їх ці люди, як правило, знають недостатньо, а то й у свідомо кимось викривленому тлумаченні. Тим часом багато з цих норм, дохідливо й вичерпно пояснені, самі підштовхують, заохочують людину, що вчинила злочин, до чітко усвідомленого вчинку визнання своєї провини як найкращого порятунку.
Ці останні шляхи вимагають, на думку Кузьмича, менше праці і таланту, але вони цілком моральні, законні й безумовно гідні.
У мої двері тихо постукали. Я озиваюсь — і міліціонер заводить Федька. Це здоровенний, незграбний дядько в брудному, де-не-де подертому ватянику, чоботях і зім'ятій кепці. Округле обличчя його тесано грубо й кострубато, розплющений ніс, товсті, мало не до вух губи, одутлі, порослі золотавою щетиною щоки, шкіра вугрувата, вкрита дрібними синцями. Величезні ручиська, як старі лопати, у засохлій глині, криві та брудні до чорноти. Де він тільки не валявся у ці дні, де тільки не ночував!
Я показую Федькові на стілець, і той жалібно рипить під вагою цього слонового тіла.
— Кепочку зніміть, — ввічливо кажу я.
І Федько, сопучи, мовчки здирає кепку з масного, зліпленого волосся.
— Мухін Федір? — запитую я.
— Він і є, — хрипить Федько простуджено. — Чого хапаєте?
— Та от довідатись у вас про дещо треба.
Я відчуваю, як миролюбний мій тон трохи спантеличує і насторожує Федька.
— Що довідатися? — грубувато, але незлостиво запитує він.
— Ось хотів про це дізнатися у Івана, дружка вашого, — відповідаю я, — так він погано пам'ятає. Каже, у Федька спитайте, може, він запам'ятав.
— Іван скаже!.. — сердито бурчить Федько про всяк випадок, хоч зрозуміти, про що йдеться, ніяк не може.
Та й справді нелегко це зрозуміти. Адже у нього в голові кілком сидить лиш одне: вбивство. Та ще й — співробітника міліції. Ця думка все інше від нього відганяє, все інше для нього вже справжньою дурницею здасться. Це вбивство наповнює його душу страхом та панікою. А якщо у нього на совісті два вбивства? Якщо це він із дружком пограбував і зіпхнув Віру в котлован, на цеглу, на бетон? Втім, це вбивство сумнівне. Так і Кузьмич вважає і слідчий Ісаєв також. Не став би у такому випадку Зінченко так спокійно згадувати той вечір, пляшку горілки, яку вони з Федьком розпили, та будівельний майданчик на безлюдній вулиці, а тим більше єдиного свідка — хлопчину-робітника біля вагончика поблизу брами будівництва.
— Іван сказав, — мовлю я. — Що згадав, то й сказав. Тепер ваша черга згадувати.
Моя підкреслена ввічливість, незвичне звертання на «ви» сковують Федька, муляють, як нові святкові черевики, та й позбавляють можливості орієнтуватися.
— Минулого понеділка, — кажу далі, — не вчора, а минулого, ви з Іваном розвантажили машину з рибою в одному продмазі й одержали за це пляшку. Це було годині о десятій. Остання у той день ходка. Ну, й пішли ви цю пляшку розпивати. Пригадуєте?