Выбрать главу

— Ну?.. — недовірливо запитує Федько. — І що далі?

— То було це чи ні?

— А я звідки знаю?

— От тобі й на! Ви розвантажували і ви ж не знаєте?

— Ну, розвантажувати я, припустимо, розвантажував, що ж тут такого? — неохоче погоджується Федько, зрозумівши-таки, що відмовлятися від цього факту нерозумно.

І ще більше безглуздо через таку дрібницю сваритися зі мною.

— Саме так, розвантажував, — киваю я. — І далі, значить, теж усе так було, як Іван розповідав, еге ж? І не тільки Іван, до речі.

Я відчуваю, що думки Федька далекі зараз від усіх цих подій, як від Місяця, що він робить зусилля над собою, аби пригадати їх. І запитання мої здаються йому настирливими й зовсім не істотними.

— А що ж далі? — тупо дивиться на мене Федько. — Що він там… молов вам?

— Наприклад, куди ви потім поїхали, коли розпили пляшку, ви це пам'ятаєте?

Я навмисне пропускаю поки що епізод на будівельному майданчику. Пізніше я до цього повернуся. А зараз цей епізод може його скувати, як того разу Івана. А для мене важливо, щоб Федір розговорився. Адже й далі нічого небезпечного для нього не сталося. Далі, я гадаю, він може розповідати спокійно.

— Куди поїхали? — байдуже перепитує Федько. — Чорт його знає, куди ми поїхали. Хіба я пам'ятаю!

— Ну, ну. Треба, Федоре, згадати, — кажу я і значуще додаю: —Чим швидше ви згадаєте, тим швидше ми закінчимо цю неприємну розмову.

Я чекаю від Федька відповідної реакції на ці слова. У нього ось-ось повинна зринути в голові божевільна думка, що його взяли не за вбивство, що його взяли випадково або з іншого, зовсім незначного приводу, а скоріше за все просто як свідка і відпустять, тільки-но він задовольнить цікавість цього довгов'язого оперативника.

Та Федько не поспішає. Ох, як важко повертаються іржаві шестерні у його мозку! Він морщить лоба, тре його брудними до чорноти пальцями і, здається, цілком щиро намагається згадати той клятий вечір. Але така напружена розумова діяльність, та ще тоді, коли він приголомшений раптовим арештом, дається йому ох як важко.

— Випили, значить… — бурмоче він, спрямувавши погляд у простір. — І поїхали… Куди ж ми поїхали? Додому, либонь? Гм…

— Ні. Не додому, — суворо перебиваю його я.

— Еге ж… — бурмоче далі Федько. — Звичайно… не додому. Що я там забув? До Івана?… Ні. Йому додому дорога закрита.

— Це ж чому?

— А! — зневажливо махає рукою Федько. — Жінка у нього знаєш як гуляє? Ого! Я б їй таке зробив! А він, малахольний, тільки дочечку свою ненаглядну, — тон у Федька стає вкрай уїдливий, — у село, бачиш, відвіз, до баби. А та — ха-ха-ха! — сліпа. Зрозумів? Сама з ласки при колгоспі живе.

— Поки синок у Москві пиячить, — не витримую я.

— А він, може, і пиячить через те, що переживав, — гмикає Федько. — Ти звідки знаєш?

— Сліпій матері від цього не легше.

— А він їй грошву шле. Сам бачив.

— Ну, гаразд. — Я вирішую повернути його до перерваної розмови. — Значить, додому, до Івана, ви того вечора не поїхали, так?

— Так…

— Куди ж ви поїхали?

— Куди поїхали?.. На залізку, либонь? — мрійливо говорить Федько і щосили шкребе потилицю. — Підкинути що-небудь.

— Оце вже більш можливе, — киваю я.

— Ну, факт. Туди й махнули, — з полегшенням констатує Федько. — Куди ж іще…

І раптом зупиняє на мені якийсь дивно задумливий погляд. Ніби вигляд мій йому щось нагадав чи на щось наштовхнув, і він зараз намагається уловити це «щось».

Новий поворот думок Федька мене дещо спантеличує. Поки що я його зрозуміти по можу.

— На залізницю? — перепитую я. — Вагони, либонь, збиралися там вантажити?

— Еге, — охоче підтверджує Федько. — Що загадають.

Він помітно пожвавлюється. Важка робота думки, певно, починає давати якісь плоди. Погляд його вже осмислений і навіть хитруватий. Якщо це пов'язано з новим поворотом у його думках, то погано, бо я усе ще не можу цей поворот зрозуміти. Втім, можливо, що й нема ніякого повороту, а формується, складається та сама божевільна думка, на яку я чекаю? Це цілком можливо, скоріше за все саме так, заспокоюю я себе.

Що ж, тепер можна трішки відступити назад і спробувати повернути Федька до інших спогадів.

— Все правильно, Федоре, — задоволено констатую я. — Усе так і було.

— А чого б то я брехав? — басить він у відповідь, також задоволений таким поворотом розмови.

— Й справді, — погоджуюсь я. — Тепер нам треба ще тільки один момент згадати. Іван от каже, що коли ви того вечора після продмагу ту, першу, пляшку роздушили, то для цього діла на якесь будівництво забрели. Так?