— Як ту жінку звали?
— Вірою її звали. Вірою Гнатівною. А прізвище Топіліна. Іван навіть рік народження запам'ятав.
— А проживала де?
— Ну, цього, громадянин начальник, знати не можу. Ми й так цілу коробку сірників стратили. А адресу у штампі хіба розбереш?
Федько відповідає на запитання охоче, не замислюючись і, здається, цілком щиро.
Нова тактика Федька полягає в тому, щоб щиро признатися у меншому злочині, одержати мінімальний строк, піти на відсидку в колонію і таким чином зникнути з Москви, сховатися від тих, хто шукає його у зв'язку з іншою, значно небезпечнішою справою. Що ж, прийом відомий. І в даному випадку, якби у Федька був час подумати, він, можливо, запідозрив би щось недобре у своєму раптовому арешті і ні на які зізнання не пішов би. Але часу не було. І Федько вхопився за цей прийом, який нічим йому, звісно, не допоможе. Федько одержить повністю за Гришу Воловича, стільки, скільки і повинен одержати злочинець та вбивця.
Але якщо Федько все-таки скористався з такої тактики, то це означає, що про злочин, у якому він уже вирішив зізнатися, розповів усе, як є. Тут йому вже плутати й брехати і тим самим затягувати слідство ніяк не вигідно. Тут треба все розповідати до кінця. Так Федько зараз, очевидно, і робив. Виходить, Віру ніхто не вбивав? І нікого з нею не було? І сталося самогубство? Ні, такий висновок робити що завчасу. Ранувато. Надто багато що залишається нез'ясованого у цій історії. І, зокрема, хто був тієї ночі у кімнаті Віри, хто пограбував її? Навряд, щоб це зробили Федько з Іваном. Не схоже. І справа, звичайно, не в тому, що вони залишили у сумочці ключі. Головне, це на них не схоже. Такий злочин їм невластивий. Вони на нього ніколи не зважаться. Ну, а останню точку поставить алібі. Якщо Мухін і Зінченко відразу приїхали на залізницю, то вони могли з'явитися там близько дванадцятої. Якщо вони спочатку побували на квартирі у Віри, то на залізниці з'явилися не раніше другої-третьої години ночі. Та ще й з речами. У цьому випадку там вони могли їх за безцінь продати. Серед інших і Горбачову, напевне.
— Ви там, на залізниці, такого Горбачова Петра Івановича не знаєте? — про всякий випадок запитую я. — Директор вагона-ресторану.
— Ні, — крутить головою Федько. — Хіба всіх знатимеш, їх там навалом.
На цьому я закінчую перший допит. Він дав багато навіть понад усяке сподівання. Хто міг припустити, що, розгубившись, Федько зробить такі зізнання.
Вранці я їду допитувати Івана Зінченка за дорученням слідчого, звичайно.
— У вас з ним, здається, виник непоганий контакт, — каже Віктор Анатолійович. — Це я вже відчув. Треба скористатися.
— Тим більше, — додає Кузьмич, — що його умову ти виконав. Не забудь.
І ось Зінченко знову сидить переді мною. Мружить брунатні очі на блідому трикутному обличчі. Довге розкуйовджене волосся на плечах розбігається масними змійками. Дивно, що його досі не обстригли.
— Ну, здоров, Іване, — кажу я. — Пригадуєш, на чому ми з тобою закінчили минулого разу?
— Мені за це не платять, — похмуро відповідає Зінченко і підкреслено байдуже дивиться кудись убік.
— Ну що ж. Тоді я тобі нагадаю. Ти сказав: «Коли Федько буде тут, у вас, тоді я й розкажу, що було того вечора на будівельному майданчику, коли ми з Федьком пляшку збиралися там розпити». Так, здається, ти сказав тоді?
— Не пригадую… — ще дужче суплячись, цідить крізь зуби Зінченко, як і раніше не дивлячись у мій бік.
Я розумію його стан. За ним немає іншого, тяжчого злочину, як за Федьком, йому немає чого зізнаватися і одержати покарання за те, що він вчинив тоді у котловані. Він боїться і цього покарання, яке йому по справедливості належить. І тому домогтися від нього зізнання у цьому злочині буде значно важче, ніж від Федька. Якщо тільки… Ага! Якщо Зінченко не захоче нічого розповідати, я скористаюсь іншим способом. Мені зараз спала на думку, здається, непогана ідея.
— Ти так сказав, — кажу я. — Точнісінько так. Ну, і ось Федір у нас. Якщо треба буде, дамо тобі з ним очну ставку. І він нам усе розповів, як було того вечора. І як ви крик почули, і як ти йти не хотів. І як ви труп жінки на дні котлована виявили…
Я навмисне не закінчую. І навмисне не все правильно передаю. Я чекаю реакції Зінченка на це повідомлення. І відразу помічаю, як уже при перших моїх словах він напружується і далі ловить кожне моє слово. Але погляд свій він, як і раніше, ховає від мене.