Проте, почувши останні мої слова, він люто кидає:
— От він і лазив, а я нічого не знаю!
— Куди він лазив?
— Куди каже, туди й лазив.
— У котлован, значить.
— Значить, туди…
— А ти сам це бачив?
Така постановка питання його, здається, влаштовує. Роль стороннього спостерігача уявляється йому цілком безпечною. І далі Зінченко відповідає на мої запитання уже охочіше.
— Ну, бачив.
— А ще що ти тоді бачив?
— Ну… як виліз.
— Що ти ще своїми очима бачив тоді?
— Не пригадую… Їй-богу…
Він відчув у моєму тоні щось особливе, він уже здогадався, що я справді багато знаю і зараз, саме зараз скажу щось таке, від чого полетять геть усі його захисні бастіони, всі рогатки, за які він ховається. Ох, який страх сидить у ньому! Як тільки можна жити з таким страхом, не розумію.
І я тихо запитую:
— Як звали ту жінку, Іване? Адже ти пам'ятаєш.
— Не пам'ятаю.
— Забув?
Він люто дивиться на мене.
— Ти не лови мене, начальник. Сказав, не знаю, і все. Зрозумів?
— Я інше зрозумів, Іване. Тільки зваж, це тобі не допоможе. Ти знаєш ім'я тієї жінки. Федір каже, що ти навіть рік її народження пам'ятаєш. І що гроші ти теж узяв.
Зінченко здригається так відчутно, що навіть сам лякається. І дивиться на мене своїми брунатними лютими очима. Так, тепер у нього сумніву немає, що Федька ми узяли ї що він нам усе розповів. Сумніву у нього, можливо, і немає, але на який крок це відкриття його наштовхне, вгадати поки що неможливо. І сам Зінченко це теж поки що не вирішив. Він тільки опускає голову і мовчить. Він не знає, на що зважитися. Я теж мовчу.
Нарешті, не підводячи голови, Зінченко цідить крізь зуби:
— Грошей не брав… У котлован не лазив… А як звати, пам'ятаю. Федько сказав.
— Як же її звали?
— Віра. Прізвище Топіліна…
— Правильно. І поїхали ви звідти на залізницю. Це теж правильно?
— Теж…
— Вантажили ви там… Що ви там вантажили, Іване?
— Вагон-ресторан якийсь.
— А директор там хто? — запитую я, мабуть, занадто квапливо.
— Зінаїда Герасимівна… Звєрєва прізвище.
Я викликаю конвоїра і прошу його негайно передати записку черговому. Потім знову повертаюся до Зінченка.
— А кому-небудь ви тієї ночі розповідали про смерть Віри Топіліної? От випивали, либонь, там у Зінаїди Герасимівни…
— Їй і розповіли.
— Так. Їй, значить. А ще хто-небудь там з вами випивав?
— Не пригадую вже. Начебто нікого більше не було. Ех… Та хіба ви повірите?
Іван підводить голову, роздратовано відкидає рукою волосся назад і дивиться на мене. І я раптом помічаю у його брунатних очах уже не лють, а тугу й утому. Цей роздратований жест чомусь подобається мені. Здається, огидні йому ці патли за останньою чоловічою модою.
— Навіщо відпустив? — запитую я, киваючи на його чуприну.
Іван спохмурнів.
— А-а!.. Усе Надька.
І несподівано мені стає його жаль. Це він хотів сподобатися власній дружині. Намагався повернути її. Догодити хотів, дурень. Дуже ж він, певно, любив її. Ну, а коли нічого не допомогло і все пішло під укіс, він відвіз доньку у село, до сліпої матері. Еге ж, усе це треба було йому пережити. Все це нелегко дається будь-кому…
— А знаєш, Іване, — кажу я, — тепер я тобі вірю. Усе дужче вірю. Тому, що зараз ти про людську совість подумав. Про те, наприклад, що у Наді її немає, совісті. Правду кажу?
— Ну… — знизує плечима Іван.
— Що вона і дружина погана, і мати нікудишня. За дочкою нудьгує, не знаєш?
— Нема їй коли нудьгувати.
— Ну от. А від її совісті, може, до своєї перейдеш? У тебе вона є? Ну, доньку ти у Наді забрав. Припустимо, по заслузі, правильно. А далі? До сліпої матері у село відправив. А та сама з ласки у колгоспі живе, кажуть. То є у тебе совість, Іване?
Обличчя у Зінченка стає зовсім білим, губи нервово посмикуються, і очі звужуються від люті. Він цідить крізь зуби, готовий накинутися на мене.
— Та хто тобі все це сказав? «З ласки…». Та вона у молодшого мого брата у хаті живе. У сім'ї. І Ленка моя там. Сита, доглянута, не те що при матері. А братан мій там людина шанована, бригадир. Та й я, якщо захочу… А! — сам себе обриває Зінченко і змахує кулаком. — Що вже тепер говорити! З Федькової ласки тепер ось горю, як швед.
— Вже краще б ти, Іване, у село поїхав абощо, — журно кажу я, мимоволі переймаючись його нудьгою та злістю. — Жалюгідне у тебе тут виходить життя, розумієш? Негідне людини життя. І не з Федькової вини. Чого вже на Федька все валити? Адже ти сам його у друзі вибрав.
— Це правда, — дивлячись у підлогу, погоджується Зінченко.