Наша бесіда закінчується, і я найсердечніше прощаюсь з Семеном Гавриловичем. Змістовнішого співбесідника я тут ще не зустрічав. Це просто щастя, що мені спало на думку порозмовляти з ним.
… Надвечір біля старовинного будинку грязелікарні я зустрічаюсь з Дагіром. У центрі нашої уваги тепер тільки Костя. Дагір, звичайно, знає його. Я тільки прошу з'ясувати, чи був Костя два тижні тому в Москві, а також як він живе зараз, де буває, з ким зустрічається.
— Ось іще що. Не чіпай Мотьку. Ним я сам займуся.
Я думаю про невідомого мені Костю, покидька і злодія, який, дуже можливо, виявиться тепер ще й убивцею, думаю про те, як дорого обійшлося боягузливе, а можливо, і кар'єристське небажання здіймати «галас» навколо його крадіжки. І, до речі, перешкодити цьому могла б навіть така непомітна людина, як Семен Гаврилович, якби він відмовився підписати фальшивий акт. І тоді Костя вже півроку сидів би під замком у колонії і сьогодні не чекала б Костю кара у сто разів страшніша, ніж за ту крадіжку в санаторії. Але Віра, головне — Віра, вона була б зараз живою…
Наступного ранку в кінці коридора першого поверху я натрапляю на вузенькі двері і металевими сходами, що гудуть під ногами, сходжу вниз, у підвал. Обабіч тягнуться якісь складські приміщення. Задушно, парко. Штовхаю нарешті якісь двері і потрапляю у котельню. У топках величезних казанів реве полум'я, підлога закидана вугіллям. Двоє замурзаних, напівголих хлопців щось кричать мені, виблискуючи білками очей і білозубими посмішками. Я у відповідь теж посміхаюсь і махаю рукою, даючи зрозуміти, що потрапив не туди, куди хотів.
Йду далі темним коридором і нарешті дістаюсь до слюсарної майстерні. Гострий запах металу — ось перше, що я тут відчуваю. Довгий, оббитий залізом стіл, лещата, маленький токарний верстат біля стінки, полиці з інструментами, якісь гори залізяччя на столі. А в далекому кутку бачу ввігнуту металеву розкладушку з брудною подушкою та подертою ватяною ковдрою.
Біля столу на високій табуретці сидить чубатий хлопець у забрудненій, замащеній до металевого блиску темній сорочці з закачаними рукавами і, покурюючи, з цікавістю дивиться на мене круглими, як у сови, очима.
— Привіт, — кажу я.
— Ну, привіт, — відповідає хлопець.
— Мені б Мотю…
— Це ще навіщо?
— Кран тече.
— Хе! Нехай заявку подають.
— А може, я Моті карбованець хочу кинути, щоб відразу полагодив? — посміхаюся. — Звідки ти знаєш?
— Карбованець! — пожвавлюється хлопець. — Ну, давай. Я — Мотька.
— Чого ж ти відразу не признався?
— Мало що… — невпевнено відповідає Мотька і, шморгнувши носом, оцінююче дивиться на мене. — Тобі й справді тільки кран полагодити чи ще щось?
— А яка від тебе іще користь?
— Може, щось купити хочеш «зліва»? — Мотька очікувально і лукаво втупився в мене своїми круглими совиними очиськами. — Схоплюєш, чи як?
— Що ж у тебе є?
— У мене нічого. Але якщо кинеш троячку, поведу туди, де є, — шкірить зуби Мотька.
— Але що є?
— Ну, що. Джинси — Америка, краватки — Італія. Гумка. Чого тобі ще?
Я кажу, що взагалі мене цікавлять джинси. І нерішуче чухаю потилицю. Не так просто зважитись на таку покупку.
— Тільки гроші я сам не малюю, врахуй, — суворо попереджаю.
Це вірна ознака того, що я здаюсь. І Мотька це прекрасно розуміє. Округла, вугрувата його фізіономія розпливається у посмішці, і він по змовницькому підморгує.
— Домовлено.
Мотька квапливо сповзає з табуретки, підбігає до розкладушки і з-під ковдри витягає пляшку горілки, як мені здається, уже почату. Із шухляди столу дістає дві тьмяні склянки, з кишені штанів — цибулину та складаний ніж. Усе це він спритно розставляє на столі біля лещат, ліктем зсуваючи вбік накидане там іржаве залізяччя та інструменти.
— Флакон — два сімдесят, піде? — азартно запитує він. — Щоб, значить, порядок був. Поки лікарі не бачать і міліція спить. Тоді жени, кипить твоє молоко!
Я, зітхнувши, віддаю йому три карбованці. Мотька енергійно розливає горілку, і ми чаркуємося. Випивши, я на очах у Мотьки хмелію і кажу, не дуже, проте, вільно повертаючи язиком: