— Цей? — пожвавлюється Костя. — Ха! Ну, як він, одружився?
— А чого йому одружуватися? — обережно відповідаю я.
Костя насмішкувато посміхається.
— Ха! Не знаєш? Та він через неї чи то топитися, чи то стрілитися збирався, ханурик.
— Через кого?
— Та через кого, через цю дівку! — задоволено вигукує Костя, показуючи пальцем на Віру.
— Через неї?! — не вірячи своїм вухам, перепитую я. — Ти часом не збожеволів?
— Я? Та кого хочеш спитай! Я його так і називав: Пашка-псих. Що я, не пам'ятаю! Правду тобі кажу. Особливо психував він, коли ця дівка на два дні із санаторію змилася, у справах нібито.
Але я не можу опам'ятатися від подиву. Значить, Катря помилилася? І Костя мені зовсім не потрібен? А потрібен зовсім не відомий мені Пашка?
— … І з Толькою, який тоді її повіз на своєму газику, Пашка битися хотів. Та я стримав його. Только — мій кореш.
— Чи це не той Анатолій, що у санаторії працює? — запитую я, хоч ні про якого Толю раніше не чув.
— Ні, Толька — шофер, у колгоспі працює; хоч він часто у хлопців у котельній санаторію огинається. Вони йому запчастини дістають.
Отже, на мене чекає новий розшук. Павло — ось хто, виявляється, залицявся до Віри, а зовсім не Костя. Втім, поки що треба розшукати Анатолія.
Третій день підряд я спостерігаю за машинами, — які з'являються біля санаторію. От і зараз після обіду я сходжу у садок.
У цей момент через дальню браму хвацько вкочується старенький газик, брязкаючи всіма своїми металевими суглобами, звискує гальмами і рвучко, «на всьому скаку» завмирає біля дверей до котельної.
З газика вистрибує хлопчина, щосили грюкає дверцятами і, оминувши машину, ховається у чорному отворі дверей.
Я неквапливо перетинаю садок і йду прямо у котельню. Опустившись лункими залізними сходами у задушну темряву підвалу, починаю орієнтуватися по голосах, які долітають до мене з глибини коридора, і, поволі, витягнувши вперед руки, пробираюсь у той бік. Я штовхаю двері і заглядаю до котельної. Ну й спекота ж там! Двоє хлопців без сорочок, замащені вугіллям. Це, звичайно, місцеві. А третій — приїжджий. Він у шкіряній куртці на «блискавці», з кепкою в руці. Усі троє мовчки дивляться на мене.
— Привіт, — кажу я. — Ти Анатолій?
— Ну, я, — насторожено відповідає хлопець у шкіряній куртці.
— Поговорити треба. Вийди у двір.
— А ти хто?
— Хто, хто, — грубувато відповідаю я. — Вийди, кажу. Тут не продихнеш. Чого боїшся?
— Дуже мені треба боятися, — сердито бурчить Анатолій. — Зараз вийду. Йди до машини.
Тими ж залізними гримотливими сходами я вибираюся на подвір'я і тут переконуюсь, що знову ллє дощ. Не роздумуючи, залізаю у машину і починаю чекати. За хвилину крізь потоки дощу за вітровим склом я помічаю, як у отворі дверей котельної з'являється довгов'яза постать у чорній шкіряній куртці та пожмаканій кепці. Анатолій озирається і, певно, помічає мене в машині. За два стрибки він опинився біля дверцят, щосили шарпає їх на себе і падає на сидіння, ухопившись руками за кермо.
Тепер я можу роздивитися його краще. У нього округле обличчя з кирпатим носом, густі суворі брови та похмурі очі. Одне слово, хлопець рішучий, ініціативний і спритний, як, втім, усі водії. Зараз він дивиться на мене підозріло й незадоволено запитує:
— Ну, чого тобі?
— Толь, ти пам'ятаєш Віру? — у свою чергу, але цілком миролюбно, навіть дружньо запитую я його. — Минулого літа сюди з Москви приїздила. Ти ще у колгосп до себе її возив.
— Чого ж не пам'ятаю? Пам'ятаю, — спокійно відповідає Анатолій, і з його голосу зникає настороженість.
— Пізніше ти її бачив?
— Ні, — зітхає Анатолій і лізе до кишені куртки по сигарети. — Чудова дівка. А ти її звідки знаєш?
— Сестричка моя.
Вкотре вже вимовляю я ці слона, і щоразу вони хвилюють мене не фальшем, а якоюсь дивною, нереальною правдивістю, немов і насправді стала мені Віра близькою, стала майже сестрою.
— Ну да? — дивується Анатолій. — Що ж вона тобі про мене говорила, цікаво?
— А от, що є такий Толя, що хлопець хороший, чесний.
— Вже прямо-таки чесний? — сміється явно потішений Анатолій.
Він підморгує і простягає мені сигарети.
— Вірі тоді заночувати у вас довелося? — байдуже кажу я між двома затяжками.
— Ага. Злива. А у нас в двох місцях шлях одразу розмиває. У темряві краще не рипатися.
— А навіщо їй взагалі треба було їхати? Передала б з тобою папери, і справі кінець.