— Гаразд, — кажу я. — Вірю. Але ви ж до мене, сподіваюсь, не скаржитися прийшли? Все одно допомогти я вам не зможу.
— То правда, — скрушно киває Сизих. — Допомогти ви не можете. От посадити ви мене можете, коли я липові процентовки виводити буду.
— Отож і не виводьте.
— А що робити? Ти поміркуй, — мій співбесідник не на жарт розпалився. — Ти їм спробуй не виведи зарплатню, то вони завтра ж повтікають. І добре зроблять. Хіба вони винні, що крап стоїть, що розчину немає?
— Ось що, — стримано кажу я. — Ви пробачте, але мені пора. У вас якась справа до мене?
І навіть підводжуся зі стільця.
— Почекай, почекай! — спохватився Сизих і теж підхоплюється. — Я чого прийшов? Значить, почали ми сьогодні працювати, кран пішов, розчин; хлопці, значить, заметушилися. Ну, й ось що знайшли. Дивись-но.
Він розстібає пальто і з внутрішньої кишені виймає довгасту глянцево-чорну сумочку з великим жовтим замком посередині.
Я квапливо забираю у нього сумочку і смикаю замок. Сумочка розтягується гармошкою, і перше, що я бачу, — паспорт. Паспорт! Я беру його, розгортаю, й на мене дивиться юне обличчя, миле, усмішливе, жваве, дуже знайоме обличчя. Отже, виявляється, це Топіліна Віра Гнатівна, 1951 року народження, вчителька Москви, незаміжня. У паспорті читаю домашню адресу Віри і місце її роботи в одному з міністерств.
— Їдьмо, — кажу я Сизих, зачиняючи сумочку. — Швидше поїхали, покажете, де знайшли.
Я бігцем спускаюсь сходами униз. За спиною гупає чобітьми Сизих.
Незабаром наша машина пригальмовує поблизу розчиненої навстіж брами будівельного майданчика, і колеса трохи заносить у брудному сніговому місиві.
У знайомому мені вагончику відпочивають п'ятеро хлопців у ватяних штанях та тілогрійках. Один, примостившись у кутку, читає якусь пошарпану книжечку, решта за хитким фанерним столом вистукує кісточками доміно. Тут же стоять розкраяні консервні банки, пляшки з-під кефіру. На клапті газети лежать залишки хліба та ковбасні шкірки.
— Привіт начальству! — каже один із гравців, не відриваючи погляду від кісточок на столі.
— Федоре! — суворо гукає його Сизих. — Ти цю штуковину знайшов, сумку тобто?
— Чорненьку? Ми з Серьогою.
Хлопець продовжує грати і відповідає байдуже, через плече.
— Де саме? Вийди, покажи товаришеві.
— Обід у нас…
— Я піду! — квапливо озивається хлопчина, який читав книжку, і підхоплюється з табуретки.
Сизих пояснює мені:
— Це він і є, Серьога, значить. — І повертається до Федора: — А ти справжній дурень, ніякої в тебе свідомості немає. Цілий день ось так би й стукав.
Ми з Серьогою виходимо з вагончика, минаємо браму й прямуємо до котлована.
Цього разу ми не вилазимо на високий земляний насип, а обходимо його і дістаємося до крутого, викладеного нерівними бетонними плитами спуску.
Сергій упевнено пробирається серед накиданих бетонних плит, огинає важко осілий, що ніби заснув, кран, і н далекому кінці котлована підводить мене до купи цегли.
— Осі. тут ми й знайшли її, каже Сергій і дивиться на мене веселими та цікавими очима, які осяюють його довге, зовсім хлоп'яче обличчя з ніжним золотавим пушком на щоках.
Я уважно оглядаю місце, що показав мені Сергій.
— Далеченько, проте, опинилася ця сумочка від своєї власниці.
Цілком очевидно, що, коли дівчина падала у котлован, сумка не могла відлетіти сюди. Для цього їй треба було, крім усього іншого, перестрибнути через кран. Отже, хтось її сюди закинув, навмисне закинув, подалі від трупа. Скоріше, навіть не закинув, а заховав, он туди, у щілину між цеглинами.
Але ж залишив у сумочці паспорт, профспілковий квиток, різний жіночий дріб'язок, як-от пудреницю та губну помаду, і навіть гаманець, а в ньому трохи дрібних грошей.
Отже, немовби підтверджується версія вбивства, а також і той факт, що пограбування тут не було.
І все-таки повної певності у мене, як і раніше, немає.
— Скажи, Сергію, ти позавчора коли пішов з роботи?
— Позавчора? Тобто у вівторок?.. Мені того дня до матері на роботу треба було заїхати, — пригадує Сергій, — узяти гроші, відвезти до дядька Вови. У матері я був, здається, о шостій, бо до дядька Вови приїхав о сьомій. Якраз хокей починався. Ми його подивилися, я чаю випив і приїхав додому об одинадцятій… Усе правильно. — І вже голосно каже: — Виходить, звідси я годині о п'ятій пішов… Слухайте! — раптом збуджено перебиває він сам себе. — Я ж того вечора ще раз тут був. Ну, звичайно!