— Чим задоволений? — запитую я.
— Хлопці пишуть, почесну грамоту бригаді дали, — хвалькувато повідомляє Віктор. — Тепер у рахунок наступного року вугіллячко даємо.
— Либонь, і премію вручать?
— А на кий нам премія? — посміхається Віктор. — Нам пошану давай, портрет у газету.
— Ну, зайвих дві-три сотні не зашкодить, — заперечую я і теж закурюю. — Особливо сімейним. Ти переді мною не викаблучуйся.
— Тю! Дві-три сотні. Тут тисячу не знаєш куди дівати. — Віктор недбало махає рукою. — Знаєш, скільки наш брат заробляє? Тобі, вчителеві, і не снилося. Купити нічого, оце лихо. Крім горілки, звичайно. Але і в ній купатися не будеш.
— Як це так «нічого купити»? — дивуюся я.
— А так. От, наприклад, «Жигуль». Кожний би у нас радий купити. Немає. А на «Яву» вже більшість і не дивиться. Пройдений етап. Ну, там сину хіба що. Або, приміром, хату добудував би або й нову звів би. Знову ж таки матеріалів немає. Ну, гаразд. Хрін з ними. Я тоді п'ятий костюм куплю, третє пальто. Так? Але ти мені у такому разі не місцеву фабрику давай, а, припустимо, Брюссель, Лондон, Прагу. От і виходить, — Віктор посміхається, поблискуючи білосніжними зубами, — давай портрет, і точка!
— Та вже твій портрет будь-яку газету прикрасить, — кажу я.
— А що? Хлопець хоч куди. І нехай напишуть, тільки великими літерами: «Неодружений». Ех, від яких тільки красунь листи полетять! Во, наречену виберу! І тебе на весілля покличу, бо вчитель — усьому голова. Якби ми своїх учителів усе життя слухали, давно комунізм побудували б.
— Так от, скажи вчителеві, — в тон йому кажу я, — ти кого-небудь на цьому фото впізнаєш?
І показую йому ту ж саму фотографію.
Він присувається до столу, де горить лампочка, підносить фотографію ближче до світла і, несподівано насупившись, починає її вивчати.
— Так… — нарешті з жалем вимовляє він. — Не зміг я тоді з ними поїхати. А то б… Порушив, розумієш, режим. І з грілкою цілий день пролежав.
— А що було б, якби ти поїхав?
Віктор скрушно зітхає.
— Ех, не інакше, як одружився б, їй-богу. Адже один крок залишився. Ти собі навіть не уявляєш. Во, любов узяла, — він затискає пальцями горло. — А головне, все, можна сказати, підготував. Щоб, значить, без осічки, розумієш? Оксанка, ось ця сама, — Віктор тицяє пальцем у фотографію, — назавтра виїздила. Он воно що! А я, розумієш, лежу, як колода. Ну і все. Поїхала…
У тоні Віктора звучить неприхований жаль.
— А ще кого ти тут впізнаєш?
— Іще?..
Віктор підходить до столу і, не виймаючи рук з кишень, схиляється над фотографією, немовби знову її розглядаючи. Здається, першого разу він нікого, крім Оксани, не помітив.
— Ну, от Віра стоїть, — каже він, не відриваючи очей від знімка. — Костя, Максим, Павло… Та тут усі наші.
— Хто такий цей Павло?
— Павло хто такий? — перепитує Віктор, усе ще не в змозі відірвати погляду від фотографії на столі. — Нічого хлопець, ось за цією самою Вірою бігав.
— А звідки він, з якого міста, не знаєш?
— Звідки?.. З Орла, здається. Або з Воронежа. Не пригадую вже. Та навіщо він тобі здався?
Я давно чекаю цього запитання і вже готовий до нього.
— Начебто ми з ним десь зустрічалися, — кажу я. — Ти його прізвище не пам'ятаєш?
— Ні, — подумавши, відповідає Віктор. — Не пам'ятаю.
— Ну, такий тихий, скромний хлопчина, несміливий такий, еге ж?
— Ого, несміливий! — Віктор регоче. — Ми, знаєш, пішли якось до театру вчотирьох. Оксана моя з Вірою цією дружила. Бачиш, он, обійнявшись, стоять на фото. Ну от. Увечері, значить, через парк повертаємось, після театру, а на алеї шпана зібралася. Ну, і на гітарі якесь паскудство нашкварюють. Дівчата наші, звичайно, наддали ходу. Злякалися, зрозуміла річ. А Павло так, знаєш, спокійно до них підходить, гітару забирає і каже: «Чого ж ви такий божий дар калічите. Ану, слухайте». Та як видав… Мати божа! Дівчата наші збоку стоять, як зачаровані. Я, зрозуміло, коло них чатую. А хлопці ті його оточили, роти пороззявляли і не дихнуть — не охнуть. От як забрав.
— Що ж він заспівав?
— Не пригадую вже. Душевне щось. На зразок того, що мати, значить, сина із в'язниці чекає, а він за любов сидить. Потім гітару віддав і каже: «Ось, гаврики, мотайте на ус. У в'язниці холодно». І до нас пішов. А ти кажеш «несміливий»!
Отже, Павло починає окреслюватися. Цікава особа, здається. Проте поки що я не бачу, за віщо Віра його покохати змогла. За пісеньки?
— А який він на вигляд? — запитую я.
— Який? Ну, довгий такий, худий. — Віктор обводить мене поглядом. — Трохи, мабуть, нижчий за тебе. Ти вже занадто… Ну, який іще? Патлатий такий, очі чорні, циганські, гарячі. А що я ще помітив, пригадую, це руки у нього як у музиканта. Пальці довгі. Але нервовий, я тобі скажу, жах.