— Що ж вам сказати? — несподівано тонким, мало не жіночим голосом вимовляє він. — Колектив у нас в цілому здоровий. З боку адміністрації скарг немає. План за листопад виконали достроково, незважаючи на те, що багато товаришів нездужало. І зараз хворіють. На Дошці пошани тресту два наших представники. А взагалі з кадрами біда… — закінчує він і знову гучно зітхає.
— А судимі у минулому в вашому колективі є? — запитую я без якоїсь особливої зацікавленості, буденним тоном своїм підкреслюючи, що таке запитання для мене звичне і певною мірою навіть формальне.
— Судимі? Аякже! — відповідає Едуард Семенович. — Само собою, є. Адміністрація до них підходить з особливою увагою та пильністю. Як належить. І тому ніяких ексцесів не помічено. Запевняю вас, я й сам терплячий з ними, як йог, — додає він так сумно, що все попереднє та оптимістичне втрачає, мені здається, половину вірогідності.
— А хто саме у вас такий? — прошу уточнити я і витягаю записник.
— Саме? — перепитує Едуард Семенович і неспокійно совається у своєму кріслі. — Одну хвилинку. Значить, так. Ну, по-перше, це Постников Павло.
Я записую і чекаю, що він скаже далі.
— Значить, Постников, це раз… — мнеться Едуард Семенович. — Хто ж іще?.. Якби тільки один Постников… Значить, так… Постников…
— Гаразд, — милостиво кажу я. — Давайте поки що зупинимося на цьому Постникові. Решту, я сподіваюсь, потім згадаєте. Як він себе поводить, Постников ваш?
Зеліковський помітно підбадьорюється. Очі його втрачають тоскний вираз, погляд пожвавлюється. Він нахиляється до мене і багатозначно вимовляє:
— Зовні він поводиться цілком свідомо.
— Як це розуміти?
— А так. У адміністрації немає до нього претензій. Шиття відмінне. Дами задоволені. Смак, фантазія, лінії… — Зеліковський піднімає руки, відкинувши кисті в боки, як східна танцівниця, і навіть намагається поворушити плечима, зображаючи особливу елегантність крою. — Хорошим кравцем, я вам скажу, треба народитися. У нашому Будинку моделей мої фасони, — наприклад, шикарне вечірнє плаття з розрізом на боці, рукав — кімоно з вишивкою і глибокий виріз на спині, — це плаття одержало приз. Його до Москви возили. На жаль, мало йде. Нерозвинутий смак. Можливо, і трохи дороге. Я вам зараз…
— Пробачте, — перебиваю я його. — Про ваші фасони ми поговоримо потім. От ви сказали, що Постников зовні поводиться добре. Як це все ж таки розуміти?
— Як розуміти? — насторожено перепитує Едуард Семенович, і настрій у нього помітки псується. — А розуміти треба так, що влізти в нього ми не можемо. І ручитися теж. Грубіян, до речі. Непослужливий. Дами народ нервовий, вимогливий, скандальний. Їх наше бурхливе життя такими робить. Плюс природа, звичайно. Треба з цим рахуватися? Неодмінно! Ну, не так вона тобі скаже, ну, серденько своє хворе на тобі зірве, повередує, адже вдома вона всім догоджає. Ну, а ти тут їй догоди. І все терпи. Припустимо, до її фігури пасує цільнокроєне, а їй у голівку запало відрізне. Буває з жіноцтвом таке? Скільки завгодно…
Більше я вже не можу стримувати посмішку і запитую:
— А Постников, значить, назустріч не йде?
— Нізащо! Носи, мовляв, що вимагає фігура, не псуй її. Йому, бачите, більше від замовниці це треба! До речі, й громадський обов'язок свій не розуміє. Цієї осені їздили, наприклад, на картоплю у колгосп, усі як один. А він уперся і — нізащо. Я йому кажу: «Ти дивись, наукові працівника і ті їдуть. Юристи, я дужо вибачаюсь, теж їдуть. А ти?» — «А я, — каже, — хворий. У мене виразка». — «Ну й що? — кажу. — В усіх яка-небудь виразка. А нам обличчя колективу треба показати». Не розуміє. Він хворий! Немов я, приміром, не хворий. А поїхав, хоч потім і на лікарняному був, і страждав.
На пласкому, одутлому обличчі Едуарда Семеновича відбивається ціла гама почуттів: тут і страждання, і сором, і неспокій, і ділова стурбованість. Але над усім цим панує деяка осторога. Це останнє почуття, очевидно, пов'язане з моїм візитом.
— Одне слово, — кажу, — цей Постников завдав вам багато клопоту. Так я розумію?
— Не кажіть, — гучно зітхає Едуард Семенович. — До в'язниці шибеником був і після неї таким самим залишився. Я ж його пам'ятаю добре. Мати вже скільки років у нас працює, швачка. Усі сльози через нього виплакала. Дивитись на неї боляче. Та от вам іще приклад, якщо хочете. Місяць тому приносить заяву: тиждень за свій рахунок. Це наприкінці року! «Навіщо тобі тиждень?» — запитую. «До Москви, — каже, — треба, в особистих справах». — «Які, — кажу, — можуть бути особисті справи, коли в нас кінець року?» Але бачу — він сам не свій. «Не дасте, — каже, — так поїду». І я бачу: поїде. Вб'є мене і поїде. Ну що робити? Довелось дати.