— Це коли ж було? — байдуже запитую я, так байдуже, що, по-моєму, будь-яка людина повинна від такої байдужості насторожитися. Це я, правда, вже потім зметикував, але Едуард Семенович, на щастя, мого хвилювання не помічає. Він і сам вкрай схвильований.
— Коли це було? — пересклимо перепитує він. У багатьох людей така манера спочатку перепитати, а вже потім відповідати. — Зараз скажу напевно. Один момент. — Він ледве нахиляється, відчиняє тумбочку столу, висуває шухляду і витягає звідти зошит. Погортавши його своїми товстими пальцями і заодно трохи віддихавшись, він знаходить потрібний запис і читає, водячи пальцем по рядку: — Ось, будь ласка. Поїхав десятого того місяця, тобто листопада. Повернувся і вийшов на роботу чотирнадцятого.
Я на мить затамовую подих, щоб не виказати себе. Адже вбивство Віри сталося дванадцятого…
— А яким він приїхав із Москви, не звернули уваги? — відкашлявшись, запитую я.
— Уявіть собі, звернув, — киває Едуард Семенович. — Та й не я один. Просто не можна було не звернути: адже він сам не свій приїхав.
— А мати? — рішуче запитую я.
— У неї, бідолашної, одне тільки: сльози, — гучно, з присвистом зітхає Едуард Семенович.
— Тоді ось що, — подумавши, кажу я. — Про інших ми з вами поговоримо пізніше. Спочатку спробуємо тут розібратися. Павло зараз на роботі?
— Аякже? Звичайно.
— Та-ак… — киваю я і якусь хвилину мовчки пильно дивлюся у невелике, затягнене льодком вікно, дещо прикидаючи у думці, і, — наважившись, кажу: — До вас прохання, Едуарде Семеновичу. — Запросіть Павла сюди або в інше місце, де нам не заважатимуть. Я з ним порозмовляти хочу.
— Ради бога, ради бога… — сквапно вигукує Зеліковський, ледве підводячи своє важке тіло з крісла. — Покличу. Сюди. Ви сидіть.
Через хвилину у дверях чути стукіт, і на порозі з'являється довгов'язий похмурий хлопець.
— Ну, здоров, Павле, — кажу я йому. — Від самої Москви тебе шукаю. Через Тепловодськ, до речі. Здогадуєшся, навіщо?
Павло опускає очі й похмуро цідить крізь зуби:
— Звідки я знаю…
Жоден м'яз не здригається на його блідому обличчі. І я здивований. Я чекаю зовсім іншої реакції на запитання. Невже у цього хлопця така витримка?
— Ти після Жовтневих свят їздив до Москви? — запитую я.
— Не пам'ятаю, — супиться Павло. — І нікого це не обходить. Особливо вас.
Говорить він сердито, різко, навіть із викликом і ще з якимсь, мені здається, прихованим болем. Усе це так, усе зрозуміло, але я чомусь починаю раптом відчувати неспокій. І Павло тримається зовсім не так, як я чекав. Він похилив патлату голову й уперто мовчить, похмуро втупившись в одну цятку на підлозі.
І я обмірковую, як же все-таки почати цю нелегку розмову, як пригасити у цьому хлопцеві ворожість та впертість, як розбудити совість, бажання виговоритися, почуття розкаяння.
— Мені здається, — кажу я, — що ти все-таки любив Віру. Але це була дівчина, яка…
Несподівано Павло підводить на мене очманілі, перелякані очі.
— Чому… ви кажете… «була»?..
Голос його переривається.
— Тому, що її вже немає. Ти це знаєш.
— Як це «немає»? — не своїм голосом кричить Павло, стискаючи кулаки, весь подавшись уперед. — Як це «немає», я вас питаю?!
Від такого його щирого відчаю та гніву я мимоволі розгублююся. Це не може бути брехнею, маскуванням, грою. Жодна людина не здатна на таку гру.
— Ти сам повинен знати. Ти був з нею того вечора.
Павло підхоплюється, робить кілька швидких кроків по кабінету і знову підбігає до столу, за яким я сиджу.
— Але вона була жива!.. — нахилившись, кричить він. — Жива, ви це розумієте чи ні?! Поки… — Голос його уривається, підборіддя починає дрібно тремтіти.
— Що «поки»? — суворо запитую я.
Павло робить над собою зусилля, випростовується і, дивлячись кудись убік, неголосно каже:
— Поки не прогнала мене…
— Ви заходили на будівництво? Підходили до котлована?
— Так…
— Ну, і…
— І вона мені нічого не хотіла сказати… вона тільки плакала… Дуже… І просила забути її…
— Куди ви потім пішли?
— Не знаю… А котлован був дуже глибокий… Я сказав їй: «Обережно. Тут можна розбитися на смерть». А вона мені каже: «Ну й добре. Краще так…» Я ледве її забрав звідти…
— Куди ви пішли потім?
— Я ж вам кажу, не знаю. Якісь вулиці. Я кепсько орієнтуюсь у Москві. Потім вона мене прогнала.
Я хитаю головою.
— Вона не могла покінчити з собою, Павле. Ти це знаєш. Краще сказати правду.