До речі, відрізок шляху від того будинку до будівництва, пройдений пішки, ми спробували зобразити у вигляді схеми. У Павла, виявляється, чудова зорова пам'ять. Незважаючи на те, що було поночі, що він дуже хвилювався і поруч була Віра, Павло багато що запам'ятав дорогою. Повороти, окремі будинки, вивіски та інші орієнтири.
Ну, а незабаром після того, як вони залишили будівництво, біля найближчої трамвайної зупинки Віра попрощалася з Павлом. Ніякі прохання пронести її додому по вплинули. І Павло поїхав…
Такий перший ряд одержаних мною відомостей, ряд, так би мовити, подій.
Другий ряд можна назвати психологічним. Він не менш важливий, ніж перший. А можливо, і важливіший.
Коли Павло, приїхавши до Москви, подзвонив Вірі, вона зраділа його дзвінку, дуже зраділа, Павло в цьому певен. Потім вони зустрілися. Віра була чимось пригнічена, вона мала поганий вигляд. На стривожені запитання Павла Віра намагалася не відповідати і переводила розмову на інше… Я вже знаю, Віра говорила тільки правду або нічого не говорила. Брехати вона не вміла. Їхня розмова на останньому етапі була вкрай напруженою і тяжкою. Але це вже третій ряд відомостей, його поки що торкатися не слід.
Віра почала дуже нервувати, коли вони поїхали у готель. Вона навіть сказала Павлу: «Ти думаєш, мені самій хочеться? Але я обіцяла… І тепер нічого не залишається, як їхати… Мене чекають, розумієш?..» Але хто чекає і навіщо, вона йому не сказала. У вестибюлі готелю так посміхнулася Павлові, немов благала вибачити її за щось. А коли Віра повернулася з пакунком, вона була похмура, мовчазна і цілу дорогу зосереджено думала. Коло під'їзду того будинку знову посміхнулася Павлу, ласкаво провела рукою по його обличчю і сказала: «Я дещо вирішила, Павлушо. Більше так тривати не може». Й утекла. А Павло залишився чекати. І на душі у нього… Втім, зараз суть не в ньому. Хоч він був по-справжньому щасливий. Він думав, що Віра вирішила їхню спільну долю, що вони все-таки будуть разом, назавжди.
Він чекав довго і терпляче. Але, коли Віра нарешті вийшла, Павло відразу зрозумів, що сталося непоправне. У Віри, як йому здалося, змінилася навіть хода. Вона важко сперлася на його руку. Йшли вони мовчки. Павло не наважувався ні про що запитувати. Еге ж! Пакунка у неї в руках уже не було. Це факт з першого ряду, ряду подій. Потім Віра втомлено сказала: «Ні, Павлушо, нічого не вийде…» Павло розгнівався. Втім, їхня подальша розмова теж належить не до цього ряду, а вже до наступного, третього. А тут я простежую лише стан Віри цього останнього вечора. А такі розмови велися у них, виявляється, давно. Хоч ця розмова була найважчою.
Отже, незабаром вони підійшли до брами будівництва, і Віра потягла Павла туди. Вони довго стояли, обійнявшись, біля деревця, Віра не хотіла відпускати Павла. Вона обіймала його мовчки, припавши обличчям до його грудей. Потім Віра повела Павла до котлована. Вони вилізли на високий насип, і Віра глянула вниз. Ось тоді Павло й сказав: «Обережно. Тут можна розбитися на смерть». А Віра відповіла: «І добре. Краще так…» Коли Павло вів її звідти, він помітив, що вона вся тремтить, як у лихоманці, і спитав, чи не захворіла часом. Віра уривчасто сказала: «Ні», — і незабаром почала квапливо, нервово прощатися, схлипуючи та розсердившись, коли Павло не хотів їхати. До речі, цей шлях від будівництва до зупинки трамвая, де Павло зрештою залишив Віру, ми з ним теж спробували перенести на схему.
Ось другий ряд одержаних мною відомостей, так б мовити, психологічний. Як виразно відчувається тут наростання у Віри психічної, нервової напруженості! І трагічний кінець здається тут уже закономірним.
Отже, самогубство? Очевидно, так. Але чому? Що стало причиною? Що або хто? А якщо «хто», то це теж треба розслідувати. Бо є такий тяжкий злочин — доведення до самогубства. Часом це страшніше і небезпечніше, ніж убивство. То що ж у даному випадку стало причиною самогубства? Якщо не причиною, то поштовхом тут, безперечно, був і приїзд Павла, і ці дивні, навіть підозрілі візити.
Втім, спершу треба пройти третім рядом одержаних мною відомостей. Його можна назвати суто інтимним або любовним рядом, і тут беруться до уваги, як ви, напевно, здогадуєтесь, ті взаємини, що виникли між Вірою та Павлом. Зазначу, до речі, що і тут я Павлу вірю в усьому. І не тільки тому, що його розповідь збігається навіть у деталях з тим, що я уже знав про їхні взаємини, і навіть не тому, що я бачив, у якому стані Павло все це мені розповідав — коли брехати стає неможливо; але головне, я зрозумів, за що Віра полюбила цього хлопця, — а те, що вона його полюбила, я тепер не маю сумнівів, досить прочитати її листи. Так, Павло — людина відверта, смілива і чиста, ось головне у ньому, хоч багато хто може мені й не повірити, довідавшись про його судимість, втечу та інші «вибрики».