— Що ж могло мене здивувати? У неї своя робота, у мене своя…
— Але в якихось справах ви все ж таки стикалися?
— Які там справи!.. — Люба махає рукою. — Передам на підпис папір або лист, попрошу конверт, чистий бланк.
— У кожного главку свій бланк?
— Звичайно. Ой, я згадала, що мене одного разу здивувало. Я зустріла Віру у секретаріаті, вона несла бланки іншого главку до нашого. Побачила мене і чомусь знітилася. А може, мені й здалося.
— Якого саме главку, не пам'ятаєте?
— Звичайно, пам'ятаю…
І Люба називає мені той самий главк, на бланках якого були надруковані фальшиві листи до обласних управлінь «Союзтехніки».
— … Потім, — продовжує згадувати Люба, — я зайшла до Станіслава Христофоровича з паперами, а він щось диктує Вірі, вона друкує. Побачив мене і відразу замовк, просто на півслові. Таким дивним мені це здалося. А друкувала Віра на бланках того самого главку, я помітила. Це мене тоді теж здивувало.
Мені вже багато що зрозуміло з цими фальшивими листами. Я тепер бачу, як поступово заплутувалася Віра, як усе глибше затягував її Мешнутін у це болото. І ріс, ріс відчай у її душі. Адже вона все більше починала розуміти, що навколо неї відбувається. Зашморг навколо шиї затягувався усе тугіше, і виходу Віра не бачила.
Наприкінці дня я роблю візит до Катрі Стрілецької. І він виявляється найважливішим з усіх.
— І словечка про свою роботу вона не говорила. А вже якщо вона не хотіла, то тут обценьками з неї нічого не витягнеш, з цієї дурепи. Я досі заспокоїтися не можу. І треба ж! Так по-ідіотському! — Вона стукає кулачком по коліну. — От тільки завела одне: «Піду». Їй, бачите, важко! Цілий день за столом сидіти важко! Поішачила б вона, як я!
У цей момент в коридорі лунає телефонний дзвінок. Катря миттю схоплюється з дивана, мало не перекинувши попільничку, що стояла біля неї, і вибігає. Вона все робить отак рвучко та спритно.
— Не туди потрапили, молодий чоловіче, — долітає з коридора її енергійний голос. — Так, так! Привіт!
Катря вбігає до кімнати і несподівано як укопана зупиняється на півдорозі до дивана.
— Слухайте, — каже вона, проводячи рукою по лобі. — А я дещо пригадала. Якось увечері я сиділа у Віри, і раптом її покликали до телефону. Дзвонила якась Єлизавета Михайлівна. І Вірка моя, мало не плачучи, їй каже: «Ну звідки я можу знати, де він? Ви ж бачите, я вдома… Та ніколи цього не було… Ну і з'ясовуйте на здоров'я! А мені дайте спокій!» І ще щось таке. Повернулася засмучена, звичайно. І, за своєю звичкою, нічого не хоче розповідати. Ви коли-небудь бачили таку дівчину, котра найкращій подрузі нічого не розповідає?
— То ви нічого більше і не довідалися?
— Так і не довідалася. А цілий вечір чіплялася. Цікаво ж, Вірці чиясь дружина сцену влаштовує.
Наступного дня я сиджу за столиком у кафе і нетерпляче поглядаю на годинник.
Ось, нарешті, з'являється знайома статечна постать.
Я підводжусь, підставляю їй стілець і замовляю каву з тістечками.
— Даруйте, Єлизавето Михайлівно, — кажу я, — що змушений був вас потурбувати.
— Будь ласка.
— І за обрано місце для зустрічі. Але хотілося…
— Це краще, аніж якби ви прийшли до мене додому, — стримано перебиває вона мене.
— От і я так подумав. А справа ось у чому. Відкрилися нові обставини, які вимагають уточнень.
На вузькому блідому обличчі її нічого не відбивається. На диво флегматична особа.
— Будь ласка, — мляво промовляє вона. — Якщо чим-небудь можу бути вам корисною.
— Я прошу вас бути зі мною щирою. Краще взагалі не відповідайте. Адже ми все змушені будемо перевірити, як ви розумієте. І може вийти конфуз.
— Друге ваше попередження тим більш зайве, — холодно каже Єлизавета Михайлівна.
— Тим краще, — киваю я. — А спитати мені вас хотілося б про дві обставини. Вони, як ви, напевне, здогадуєтесь, стосуються Віри Топіліної. Ми й далі розслідуємо причину її смерті, для цього нам треба все про неї знати. Так от. Перше моє запитання, очевидно, дуже делікатне. Тому прошу вас пам'ятати моє перше попередження. Йдеться про ваш телефонний дзвінок Вірі. Місяців зо три тому. Я можу нагадати тільки те, що відповідала вам Віра: «Звідки я можу знати, де він». «Ви ж бачите, я вдома». «З'ясовуйте на здоров'я». «Дайте мені спокій». Ваше ім'я вона назвала на самому початку розмови.
В міру того, як я це кажу, бліде обличчя Єлизавети Михайлівни помітно рожевіє.
— Віриної долі ця розмова не стосується, — стримано зауважує вона.
— Отже, ви пригадали цю розмову. Повірте, мені так само неприємно запитувати вас про неї, як вам відповідати. Але… Я вам скажу дещо про долю Віри. Справа в тому, що зараз уже можна вважати незаперечним: вона покінчила з собою.