Єлизавета Михайлівна злякано сплескує руками:
— Не може бути!.. Адже Станіслав Христофорович… Адже він…
— Так, він теж вважає, що цього не може бути. І дуже хоче, щоб цього не було. Навіть переконував мене. Ви, напевне, пам'ятаєте. Дуже наполегливо переконував.
— Пам'ятаю…
Вона опускає очі.
Холоне кава, незаймане тістечко. Дуже крута, напружена і тяжка розмова відразу виникає у нас.
— Станіслав Христофорович, — продовжую я, — якщо пригадуєте, казав: молода, загалом здорова, психічно нормальна дівчина не може покінчити самогубством. Та й особливих неприємностей у неї, з його слів, не було. Пам'ятаєте?
— Так…
— І все ж таки це сталося. А Віра була справді молодою, загалом здоровою і психічно нормальною. Але от неприємності у неї, очевидно, були. І великі, треба думати.
Єлизавета Михайлівна мовчить, низько похиливши голову.
Я бачу тільки її мармурове чоло, вкрите ледве помітною сіткою зморщок, і розкішну, з легкою сивизною зачіску.
— І ще, — додаю я, — Віра була напрочуд совісною і правдивою людиною. Ви це помітили?
— Помітила… — ледве чутно вимовляє Єлизавета Михайлівна, не підводячи голови.
— Виходить, щось сталося, чого вона не змогла стерпіти, — продовжую я. — І сталося не відразу. У неї давно був важкий пригнічений стан. І та розмова з вами…
Але Єлизавета Михайлівна не дає мені закінчити. Вона рвучко підводить голову і, дивлячись мені в очі, зі стриманим хвилюванням каже:
— Ну, добре, добре. Я вам скажу. Я бачу, у вас, хоч як це не дивно, є серце. А у мене воно теж є! І перед Віриною смертю… перед її могилою… я… — Вона нервово витягає з сумочки хусточку і бгає її у руці. — Я теж не буду мовчати. У мене більше немає сил… якщо хочете. Такій дівчинці… піти з життя… Через що?.. Це — безумство якесь… Але той дзвінок… Я сама збожеволіла… — Голос її переривається, вона замовкає, потім, зробивши над собою зусилля, каже далі:— Мій чоловік не дуже вірний, треба вам сказати… Я помітила. Він намагався залицятися до Віри. Але тут він зазнав виняткової поразки… Вона виявилась кращою, аніж він про неї думав. Але один час мені здавалося… І я подзвонила… Ну, дурна! Стара дурепа! Що ви хочете…
Вона знову нахиляє голову і прикладає до очей хусточку.
— Даруйте, Єлизавето Михайлівно, — кажу я. — Але, на жаль, це не все, про що я хотів вас спитати. І навіть не найголовніше. У мене до вас ще запитання. Того останнього вечора, коли Віра… покінчила з собою, вона зайшла до вас. Ви пам'ятаєте цей візит?
— Так… — напруженим, майже дзвінким шепотом відповідає Єлизавета Михайлівна, як і раніше не підводячи голови, й нервово жмакає у руці хусточку.
— На вулиці на неї чекала одна людина. Її коханий. Якому вона обіцяла того вечора відповісти «так» або «ні». Обіцяла після того, як відвідає вас. Вона на щось сподівалась, мені так здається.
— О-о!.. — болісно стогне Єлизавета Михайлівна, притискаючи хусточку до вуст. — Який жах!..
— Перед цим Віра була в одному готелі і привезла вам звідти, від якогось Фоменка, пакунок. Вона довго була у вас, Єлизавето Михайлівно, дуже довго. А коли вийшла, то сказала цій людині: «Ні, Павлушо, нічого у нас не вийде». Вона попрощалася з ним. А через годину…
— Облиште! Я не можу цього чути!..
— Це треба знати, Єлизавето Михайлівно, тому що це правда. Так було.
— Все одно. Я вам скажу, як було. — Вона підводить на мене почервонілі від сліз очі. — Тоді… того вечора… Станіслав Христофорович кричав на неї… Він їй сказав, що піде під суд… тільки разом з нею… Що вона злочинниця… що буде сидіти у в'язниці… Що… Що…
Єлизавета Михайлівна опускає голову на груди, плечі її тіпаються.
Ось тепер усе, тепер у мене немає більше запитань і немає сумнівів.
Увечері я доповідаю про все Кузьмичу. Тут і наш слідчий Віктор Анатолійович, Валя, Едик Албанян з відділу боротьби з розкраданням соціалістичної власності та його начальник.
— Він тепер нікуди не дінеться, — гарячкує Едик. — Факти хабарів закріплені вже по «Приморському», по Грузії і Тепловодську. А завтра я їду до Прибалтики.
— А як буде по нашій лінії, Федоре Кузьмичу? — звертаюсь я до Кузьмича.
— А ніяк.
Кузьмич висовує шухляду столу, нишпорить там рукою і нарешті витягає пачку сигарет, видобуває звідти останню, секунду дивиться на неї і, зітхнувши, запалює. Потім сердито мне порожню коробку і кидає її у дротяну корзинку біля свого крісла.
— Що значить «ніяк»? — насупившись, запитую я.