Співробітник виходить, а я не відразу розумію, що говорить мені Поліна Іванівна.
— Ну, заходив один, заходив, — каже вона неохоче.
— А чому ж ви його пустили без Віри?
— Як це, «без Віри»? — здивовано перепитує Поліна Іванівна. — Вона сама йому двері відчинила. А я так, з кухні тільки глянула.
— Тьху ти! — спохватився я. — Ну, звичайно. Він, певно, раніше теж приходив?
— Атож, вважай, ще влітку.
— Влітку?
— Еге ж.
— Він що ж, один раз усього й приходив?
— Чому один раз? Не один. Тільки нічого там не було, — махає рукою Поліна Іванівна. — Якби щось було, Вірочка мені сказала б. А цей як прийшов, так і пішов. Ні імені, ні прізвища, ні хто такий — нічого не знаю. Тому що Вірочці до нього було байдуже.
— Який же він на вигляд, той чоловік?
Але ніяких особливих прикмет того чоловіка Поліна Іванівна не запам'ятала.
— І останнє. до вас прохання, — кажу я. — Огляньте Вірині речі. Чи не скажете нам, що пропало.
— Ну, всіх речей я, звичайно, не знаю.
Поліна Іванівна зітхає і, опираючись руками об коліна, важко підводиться зі стільця.
Я доручаю стареньку одному із співробітників, найделікатнішому та найтерплячішому-Гриші Воловичу. Втім, Волович не рядовий співробітник, він начальник карного розшуку того відділення міліції, на території якого виявлено труп Віри Топіліної. Волович не менше од мене зацікавлений у найшвидшому розкритті цієї справи, і питають з нього теж не менше.
Попрощавшись із хлопцями, я іду коридором до вихідних дверей і звертаю увагу на важенний замок, який висить на дверях однієї з кімнат. Випадок, треба сказати, унікальний. Такі замки, звичайно, висять на коморах або індивідуальних гаражах. Методом виключення роблю висновок, що цей замок належить іще невідомим мені Надії та її чоловікові Петру — залізничникам. Унікальний замок на їхніх дверях карбується у моїй пам'яті.
Через півгодини я вже стою в натовпі перехожих на широченному тротуарі і, задерши голову, розглядаю величезний, із скла та бетону будинок, де ще зовсім недавно працювала Віра Топіліна.
У кінці довжелезного коридора я знаходжу потрібну мені кімнату і, на всяк випадок постукавши, але так і не дочекавшись відповіді, штовхаю важенні двері, які, на диво, відчиняються легко.
У кімнаті галасливо, і цілком природно, що мій делікатний стукіт ніхто по почув. Тут п'ять столів і п'ять дівчат одна від одної гарніших. З моєю появою п'ять нар підфарбованих, лукавих та цікавих очей впираються в мене. До того ж дівчата так привітно посміхаються, що будь-яка скованість одразу зникає. Я посміхаюсь їм у відповідь і кажу:
— До вас просто небезпечно заходити.
— Вам безпечно, — сміється найзавзятіша з дівчат. — Ви такий довгий.
— Саме так, — підхоплюю я. — Тому мені видніше, ніж іншим, яка тут небезпека. Особливо для неодруженої людини.
— Одружені іноді теж лякаються, — жартома відповідає усе та ж дівчина і додає: — Але вам усе це не загрожує. Ви ж із міліції, правда? І вам потрібна Люба.
— Саме так. Дивно тільки, як ви здогадалися.
— Нічого дивного. До нас такі довгі молоді люди ще не заходили. Та й з міліції ніколи не заходили. От ми і співставили. А Люба ось. Чекає вас.
І дівчина киває на свою сусідку.
Люба, мабуть, чи не найскромніша з усіх дівчат у цій кімнаті. А можливо, на неї вплинув мій візит. Це дуже тоненька дівчина з вузьким лицем і довгим, неначе лляним волоссям, що падає їй на плечі; брови, як і вії, надто підфарбовані, щоки, як на мене, теж надто вже рум'яні. На Любі блакитна кофтинка з довгими широкими рукавами і тоненька низка блискучого намиста, певно, з чеського скла. Великі Любині очі дивляться на мене з цікавістю і трохи перелякано.
— Якби ви були чоловіком, — кажу я їй, — то я б запропонував вам вийти у коридор і покурити.
— Ви й так можете це запропонувати, — відповідає вона, витягаючи з сумочки, що лежить на столі, пачку сигарет і елегантну запальничку.
Люба легко підводиться, і я ввічливо пропускаю її вперед. У неї абсолютно ідеальна статура і впевнена хода, яку не псують навіть величезні незграбні «платформи».
У коридорі ми справді закурюємо, примостившись біля вікна, і я вже зовсім іншим тоном запитую Любу:
— Скажіть, ви дружите з Вірою Топіліною?
— Так. А що сталося?
— Коли ви бачились останній раз?
— Ми?.. У понеділок. Вірі довелось останній день працювати. І зарплату треба було одержати. А у вівторок вона збиралася піти по путівку. Їй обіцяли у Тепловодськ.