На наш погляд, підставою цих правил є передусім Закон України “Про застосування амністії в Україні”, а також конкретні Закони України “Про амністію”, які були прийнятті після 29.06.2001 р., коли набули чинності кардинальні зміни до КПК.
Правило 1. Рішення про застосування або не застосування закону про амністію приймається виключно судом.
Це положення закріплено насамперед у статті 8 Закону України “Про амністію” від 12 грудня 2008 р., Закону України “Про амністію” від 19 квітня 2007 р., Закону України “Про амністію” від 31 травня 2005 р. та ст. 9 Закону України “Про амністію” від 11 липня 2003 р., де вказано, що виконання цих Законів покладається на суди. Питання про застосування амністії суд вирішує за власною ініціативою прокурора, органів дізнання та досудового слідства, органу або установи виконання покарань, а також за ініціативою обвинуваченого, підсудного чи засудженого, їх захисників чи законних представників.
Правило 2. Закон про амністію застосовується щодо осіб, які вчинили злочин до дня набрання чинності включно.
Це правило ґрунтується на ст. 4 Закону України “Про застосування амністії в Україні”, в якій вказано, що дія закону про амністію поширюється на злочини, вчинені до дня набрання чинності включно.
Правило 3. Щодо осіб, які вчинили тривалі або продовжувані злочини, закон про амністію застосовується лише у разі, якщо ці злочини закінчені до дня набрання ними чинності включно.
Згідно з вимогами ст. 4 Закону України “Про застосування амністії в Україні”, дія закону про амністію не поширюється на злочини, що тривають або продовжуються, якщо вони закінчені, припинені або перервані після прийняття закону про амністію.
Судова практика свідчить про те, що судді зазнають деякі труднощі при визначені поняття триваючого або продовжуваного злочинів та при відмежуванні їх як між собою, так і від інших одиночних злочинів, зокрема, від злочинів з альтернативними діями.
В теорії кримінального права триваючий, продовжуваний злочин або злочини з альтернативними діями відносяться до одиночних злочинів. Сутність останнього злочину полягає в тому, що здійснення будь якого із названих в диспозиції статті Особливої частини КК діяння утворює закінчений склад злочину. При цьому однаково, вчинив винний одне із указаних діянь, два діяння або всі перелічені діяння[272].
На Україні питання триваючих та продовжуваних злочинів найбільш всебічно були дослідженні І.О. Зінченко, яка триваючий злочин визнала як вид простого (чи складного) одиночного злочину, який є суспільно небезпечним, протиправним умисним діянням, і характеризується безперервним здійсненням складу закінченого злочину за рахунок тривалого невиконання обов’язків, покладених на особу кримінальним законом (бездіяльність) або за рахунок тривалого порушення встановленої заборони (дія)[273], а продовжуваний злочин – як вид простого (чи складного) одиночного злочину, який є суспільно небезпечне, протиправне діяння, що складається з двох або більш юридично тотожних, не співпадаючих у часі діянь, які посягають на один об’єкт спричиняють єдиний злочинний наслідок (в матеріальних злочинах), об’єднані єдиним умислом і спільною метою[274]. Названі злочини відрізняються один від одного за характером вчинюваних дій. Триваючий злочин – це “безперервний злочин”, де особа вчиняє одну дію (бездіяльність), а продовжуваний злочин, навпаки, “перерваний злочин”. Тут мають місце два (або більше) тотожних діянь, відокремлених одне від одного проміжком часу[275].
Відповідно до ч. 3 ст. 4 КК часом вчинення злочину визнається час вчинення особою передбаченої законом про кримінальну відповідальність дії або бездіяльності.
В науці час здійснення триваючого злочину визначається по різному. Так, одні вчені вважають, що часом вчинення триваючого злочину буде час вчинення дії або бездіяльності, з якого починається так званий “злочинний стан”[276]. Інші учені вважають, що часом вчинення триваючого злочину буде час припинення злочинних дій або бездіяльності[277].
На нашу думку, правильнішою є остання точка зору. Початком триваючого злочину є вчинення особою певної дії або бездіяльності, проте злочин вважається закінченим коли “злочинний стан” припиняється своєю течією. Наприклад, винна особа почала зберігати вогнепальну зброю з 10.10.2005 р. Дана вогнепальна зброя у неї була вилучена 23.11.2006 р. і саме з цього часу вважатиметься, що особа вчинила новий злочин, а не з 10.10.2005 р. Таким чином, якщо особа, незаконно зберігає вогнепальну зброю, затримана і притягується до кримінальної відповідальності за будь-який інший злочин, то її засудження, у тому числі і до позбавлення волі, не перериває триваючого злочину – незаконного зберігання вогнепальної зброї. Триваючий злочин у таких випадках продовжується і після проголошення вироку по іншій справі, а при подальшому засудженні за цей триваючий злочин покарання повинне призначатися згідно вимог ст. 71 КК.
272
Наумов А.В. Российское уголовное право. Общая часть. 2-е изд. – М. Изд-во БЕК, 1999. – С. 334.
273
Зінченко І.О., Тютюгін В.І. Множинність злочинів: поняття, види, призначення покарання, с. 37.
276
Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар / За заг. Ред. В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – К.: Концерн Видавничий Дім “Ін Юре”, 2004 . – 1196 с.
277
Матишевский П.С. Кримінальне право України. Загальна частина, с. 21-22; Зінченко І.О., Тютюгін В.І. Множинність злочинів: поняття, види, призначення покарання, с. 37.