Рекомендовано до друку Науково-методичною радою Національної школи суддів України (протокол № 2 від 11.06.2015 року)
Рецензенти:
Городовенко Віктор Валентинович, д.ю.н., заслужений юрист України, голова Апеляційного суду Запорізької області, голова Координаційного суддівського центру
Фазикош Ганна Василівна, к.ю.н., суддя Апеляційного суду Закарпатської області
Автор:
Фулей Тетяна Іванівна, к.ю.н., начальник відділу науково-методичного забезпечення підготовки суддівського корпусу Національної школи суддів України
Це видання здійснене за сприяння Координатора проектів ОБСЄ в Україні та за фінансової підтримки Уряду Канади
Правові підстави застосування Конвенції та рішень ЄСПЛ при здійсненні правосуддя
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі — ЄКПЛ або Конвенція) та Протоколи до неї є частиною національного законодавства України, відповідно до статті 9 Конституції України, як чинний міжнародний договір, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Ратифікація Конвенції відбулася на підставі Закону України № 475/97-ВР від 17.07.1997 р.; Конвенція набула чинності для України 11.09.1997 р.
Доречно нагадати основні дати прийняття Конвенції та Протоколів до неї.
04.11.1950 — Підписання Конвенції.
Прийняття протоколів до Конвенції:
20.03.1952 — Перший протокол.
16.09.1963 — Протокол № 4.
28.04.1983 — Протокол № 6.
22.11.1984 — Протокол № 7.
06.11.1990 — Протокол № 9.
25.03.1992 — Протокол № 10.
11.05.1994 — Протокол № 11.
04.11.2000 — Протокол № 12.
03.05.2002 — Протокол № 13.
14.05.2004 — Протокол № 14.
27.05.2009 — Протокол № 14-bis.
24.06.2013 — Протокол № 15.
02.10.2013 — Протокол № 16.
Історія ратифікації та набрання чинності Конвенцією та протоколами до неї для України також пройшла кілька етапів, а саме:
17.07.1997 — ратифікація Конвенції, Першого протоколу та Протоколів № 2, 4, 7 та 11 на підставі Закону України № 475/97-ВР.
11.09.1997 — набрання чинності для України Конвенції, Першого протоколу та Протоколів № 2, 4, 7 та 11.
03.05.2002 — Протокол № 13 ратифіковано на підставі Закону України № 318-ІV від 28.11.2002.
13.05.2004 — Протокол № 14 ратифіковано на підставі Закону України № 3435-ІV від 09.02.2006.
09.02.2006 — змінено назву Конвенції (в українському перекладі) на підставі Закону України «Про внесення змін до деяких законів України» № 3436-ІV.
23.03.2006 — прийнято Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» № 3477-ІV.
01.06.2010 — набрання чинності для України Протоколу № 14.
Ратифікувавши Конвенцію та протоколи до неї, держава передусім зобов'язалася гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені у Конвенції та цих протоколах. У пункті 1 частини першої Закону України № 475/97-ВР від 17 липня 1997 р., на підставі якого відбулася ратифікація Конвенції та окремих протоколів до неї, зазначено, що:
«Україна повністю визнає на своїй території[...] щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції».
Таке законодавче визнання обов'язкової юрисдикції ЄСПЛ в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції, зумовлює вивчення практики ЄСПЛ та застосування національного законодавства з урахуванням позиції ЄСПЛ, оскільки саме в рішеннях ЄСПЛ розкривається зміст більшості положень Конвенції.
Окрім того, стаття 17 Закону України № 3477-ІV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (з подальшими змінами) передбачає застосування судами Конвенції та практики ЄСПЛ як джерела права, а стаття 18 цього Закону визначає порядок посилання на Конвенцію та практику Суду. При цьому варто зауважити, що йдеться саме про «практику Суду» у значенні, розкритому у статті 1 цього Закону, тобто практику ЄСПЛ та Європейської комісії з прав людини, а не лише про рішення щодо України. Важливо пам'ятати, що у Законі України № 3477-ІV немає положень, які б забороняли застосовувати рішення чи ухвали ЄСПЛ, постановлені щодо інших країн. Тому використання у цьому посібнику рішень щодо України зумовлене винятково міркуваннями доступності та зручності користування саме такими рішеннями для читачів, які, у випадку необхідності звернення до повного тексту (а не лише витягів) цитованих рішень, можуть відчувати певні труднощі, через недостатнє володіння офіційними мовами Ради Європи.