Насамперед варто зазначити, що мета нового КПК полягала у переході до більш змагальної моделі кримінального правосуддя, відповідно до якої обвинувачений не вважається об'єктом чи джерелом доказів, а обидві сторони користуються аналогічними правами обстоювати свою позицію перед безстороннім судом[29]. Ця модель передбачає можливість активнішого залучення обвинуваченого до збирання доказів та його участь у досудовій стадії. Проте слід мати на увазі, що коли обвинуваченого немає матеріальних засобів для самостійної організації збирання доказів, змагальність залишатиметься теорією, та й засада процесуальної рівності сторін може бути відсутньою. З метою впровадження змагальної ідеї мають бути передбачені норми щодо витрат та безоплатної правової допомоги, інакше кодекс може нібито передбачати змагальність у кримінальному провадженні, та на практиці будь-який вирок, швидше за все, опиратиметься майже виключно на докази, зібрані стороною обвинувачення. Ані ЄКПЛ, ані практика ЄСПЛ не вимагають прийняття конкретної моделі кримінального процесу, однак їх дотримання робить конечними гарантії рівності сторін і ефективного захисту[30].
У радянському праві при домінуванні думки, що суперечність інтересів особи й держави немислима, змагання сторін у суді розглядалося не як протистояння, а як єдиноборство в ім'я істини, а відтак принцип був наповнений зовсім іншим ідеологічним змістом[31], окрім того, у радянському принципі змагальності поділ процесуальних функцій передбачав активність суду. Однак активність суду перешкоджає повному розмежуванню функцій сторін і дає змогу суду зосередити функцію обвинувачення і вирішення справи, що є характерним для розшукового процесу[32].
Дія принципу змагальності ґрунтується на переконанні: протилежність інтересів сторін найкраще забезпечить повноту матеріалів справи через активне виконання сторонами процесу тільки їм притаманних функцій. Принцип змагальності припускає поєднання активності сторін у забезпеченні виконання ними своїх процесуальних обов'язків із забезпеченням судом умов для здійснення наданих їм прав[33]. При цьому важливим є встановлення оптимального співвідношення активності сторін та активності суду. В літературі висловлювалися думки, що виправданими є активні дії суду у випадку, коли підсудний у судовому засіданні посилається на порушення його права на захист або на застосування не передбачених в законі методів проведення досудового слідства; з іншого боку, позиція очікування призводить, як правило, до винесення незаконного рішення[34]. Таким чином, активність суду виправдана, якщо вона спрямована на встановлення обставин в інтересах забезпечення процесуальних прав сторони обвинувачення та сторони захисту, оскільки суд зобов'язаний створити і стороні захисту, і стороні обвинувачення рівні процесуальні умови для відстоювання ними своїх процесуальних позицій[35]. З огляду на це, суд, вирішуючи спір у кримінальній справі між процесуально рівноправними учасниками змагального кримінального процесу, може наділятися так званою «обмеженою» активністю, з метою, щоб: 1) утримувати «надмірну» активність сторін, щоб вона не вийшла за межі законної поведінки; 2) процесуально надавати допомогу тій стороні, яка в силу певних (не завжди об'єктивних) причин не в змозі користуватися наданими їй процесуальними правами (субсидіарна активність суду)[36]. Принцип змагальності тісно пов'язаний з принципом рівності; окремі вчені навіть вважали змагальність складовою частиною реалізації принципу рівності[37]. Рівноправність сторін — один із необхідних елементів принципу змагальності, «без якого змагальність як принцип не існує»[38]. Рівноправність сторін є суттю змагальності, бо тільки через рівні можливості сторін можлива реалізація принципу змагальності[39].
Європейський суд з прав людини розглядає реалізацію принципу змагальності крізь призму забезпечення рівності прав учасників судового розгляду, тобто за цієї позиції обвинувачення і захист діють на одному рівні, під контролем відносно пасивного суду.
Наприклад, у справі «Мантованеллі проти Франції» заявники — батьки дівчини, що померла після лікування в лікарні, які були переконані, що причиною смерті стало недбальство лікарів — стверджували про порушення права на змагальну процедуру, захищену статтею 6, оскільки вони не мали достатніх можливостей оскаржити висновок експерта. На основі цього звіту, у якому було зроблено висновок про те, що смерть доньки заявників не була спричинена недбальством, суд не знайшов вини лікарні чи лікарів у смерті хворої.
29
Див.: Висновок щодо проекту Кримінально-процесуального кодексу України. Страсбург, 2 листопада 2011 р. Ов-1 (2011) 16. — п. 80. — С. 24.
31
Див.: Маркуш М.А. Принцип змагальності в кримінальному процесі України: монографія. — Харків: Видавець СПД ФО Вапнярчук Н.М., 2007. — С. 23-24.
34
Балашкин В. Состязательность как оптико-акустический обман? // Законность. — 2001. — №1. — С. 23-27; Гузела М. Проблемні питання активності суду в змагальному кримінальному процесі // Вісник Львів. університету. Серія юридична. 2012. Випуск 55. — С. 277.
35
Див.: Гузела М. Проблемні питання активності суду в змагальному кримінальному процесі // Вісник Львів. університету. Серія юридична. 2012. Випуск 55. — С. 277.
37
Див., наприклад: Барабаш А.С. Природа российского уголовного процесса, цели уголовнопроцессуальной деятельности и их установление. — СПб.: Издательство Р.Асланова «Юридический центр Пресс». — 2005. — 257 с.
38
Чичканов А.Б. Принцип созтязательность в российском уголовном судопроизводстве // Правоведение. — 2001. — № 5. — С. 125.
39
Маркуш М.А. Принцип змагальності в кримінальному процесі України: монографія. — Харків: Видавець СПД ФО Вапнярчук Н.М., 2007. — С. 27.