200. Насамперед Суд відзначає, що матеріали, приховані від захисту, не містять інформації про події 7-8 серпня 2000 року. Вони швидше стосуються того, як здобуто «прямі» докази проти заявника (аудіозаписи). Проте це не применшує їхнього значення для справи. У змагальному процесі належить розглядати не тільки докази, що безпосередньо стосуються фактів цієї справи, а й інші докази, які можуть стосуватися прийнятності, достовірності й повноти перших [...]
202. [...] Суд готовий визнати, враховуючи обставини цієї справи, що документи, запитувані заявником, могли містити певні таємні відомості, які мали значення для захисту національної безпеки. За таких обставин національний суддя користувався широкими межами розсуду при ухваленні рішень із клопотань захисту про розкриття інформації.
203. Виникає питання, чи було рішення про відмову в розкритті врівноважене адекватними процесуальними гарантіями. Суд відзначає в цьому зв'язку, що матеріали, пов'язані із санкціонуванням прослуховування телефонних розмов, були розглянуті без участі сторін суддею-головуючим в ході слухання 12 вересня 2002 року. Отже, рішення про приховування деяких документів було ухвалене обвинуваченням не в односторонньому порядку [...], а одним із представників судової влади.
205. [...] Суд розгляне, чи оцінив суддя співвідношення суспільних інтересів та інтересів обвинувачуваного, і чи дав захисту якомога більшу можливість взяти участь в ухваленні цього рішення.
206. Суд відзначає, що важливим моментом у висновках національного суду було те, що розглянуті матеріали минулого пов'язані з оперативно-розшуковою діяльністю (ОРД), і як такі не могли бути розкриті захистові. Складається враження, що суд не проаналізував, чи можуть ці матеріали бути якось корисні для цілей захисту, і чи зможе їхнє розкриття, хоча б потенційно, завдати шкоди якомусь конкретному суспільному інтересу. Рішення суду спиралося на врахування типу відповідних матеріалів (матеріали, що стосуються ОРД), а не на аналіз їхнього змісту.
207. [...] суд, імовірно, не мав іншого вибору в цій ситуації, враховуючи, що Закон про оперативно-розшукову діяльність накладає абсолютну заборону на розголошення в таких ситуаціях документів, що стосуються ОРД, і не припускає з боку судді жодного варіанту «знайти рівновагу». Проте фактом залишається те, що роль суду в ухваленні рішення щодо клопотання захисту про розкриття цієї інформації була досить обмеженою.
208. З урахуванням вищевикладеного, Суд доходить висновку, що процес ухвалення рішення містив у собі серйозні недоліки. Що стосується матеріально-правових підстав для ухвалення рішення, то Суд відзначає, що оспорюване рішення було розпливчастим та не уточнювало, якого роду секретна інформація може міститися в постанові суду від 11 липня 2000 року та в інших матеріалах, пов'язаних із цією операцією. Суд погодився вилучити зі змагального розгляду абсолютно всі матеріали. Крім того, Суд зауважує, що операція з прослуховування не була спрямована на заявника або інших співобвинувачених.
209. Загалом Суд доходить висновку, що рішення про відмову в розкритті відомостей, пов'язаних із операцією з прослуховування, не супроводжувалося адекватними процесуальними гарантіями і, крім того, не було досить обґрунтованим. Суд врахує цей аспект справи при аналізі загальної справедливості судового розгляду.
ЄСПЛ визнавав порушення ст. 6 Конвенції в контексті принципу «змагальності», зокрема:
• відсутність доступу до звіту, що був «життєво важливим» у контексті справи про опіку над дитиною, і досліджувався в суді (рішення у справі «МакМайкл проти Сполученого Королівства» (McMichael v. the United Kingdom) від 24 лютого 1995 року, заява № 16424/90);
• суддя відхилив можливість перевірити конфіденційні докази щоб затвердити їх невідкриття (рішення у справі «Доусетт проти Сполученого Королівства» (Dowsett v. the United Kingdom) від 24 липня 2003 року, заява № 39482/98);
• законодавча можливість для суду проаналізувати важливість та корисність матеріалів, зважаючи на їх тип (матеріали, що стосуються оперативно-розшукової діяльності) для цілей захисту (рішення у справі «Мірілашвілі проти Росії» (Mirilashvili v Russia) від 11 грудня 2008 року, заява № 6293/04).