Важливо зазначити, що КПК 2012 р. передбачає широкий спектр заходів, альтернативних триманню під вартою, що дає Україні шанс переглянути розуміння презумпції невинуватості.
Право особи, яка обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення, на захист
Звернути увагу на те, що:
• право на захист особи, що обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення, гарантоване пунктом 3 (с) статті 6 Конвенції, і становить одну з головних підвалин справедливого судового розгляду[82].
• ЄСПЛ дотримується загального підходу щодо розгляду справ за пунктом 3 (с) статті 6 Конвенції у поєднанні з іншими елементами права на справедливий суд, щоб показати, через кумулятивний (тобто сумарний) аналіз труднощів, з якими стикається захист, загальний вплив цих труднощів на справедливість процесу в розумінні п. 1 ст. 6 Конвенції.
Наприклад, ЄСПЛ у низці справ зазначав, що оскільки вимоги пункту 3 статті 6 слід розглядати як конкретні аспекти права на справедливий судовий розгляд, гарантованого пунктом 1 статті 6, то він вважає за необхідне розглядати скарги у світлі зазначених положень, узятих разом[83]. Загалом, Суд покликаний розглянути, чи було провадження в цілому справедливим[84].
• право на захист не можна розглядати окремо від інших елементів права га справедливий суд;
• пункт 3 статті 6 Конвенції передбачає права обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення (а не лише злочину);
• оскільки поняття «кримінальне правопорушення» в практиці ЄСПЛ має автономне тлумачення, то відповідно до усталеної практики у справах щодо України, кримінально-правова суть визнається не лише стосовно Кримінального кодексу та Кодексу про адміністративні правопорушення[85] (надалі — КпАП), але й, наприклад, Митного кодексу (надалі — МК), оскільки ЄСПЛ не вбачає істотної різниці між КпАП та розділом VIII МК, який стосується окремих видів митних правопорушень, які також можна визначити як адміністративні правопорушення[86].
У вузькому аспекті, тобто право на захист, гарантоване пунктом 3 (с), за своїм змістом охоплює 4 елементи, а саме:
1) право захищати себе самостійно,
2) за певних обставин — право обирати захисника,
3) право на безоплатну правову допомогу, якщо обвинувачений не має достатньо коштів або якщо цього вимагають інтереси правосуддя,
4) право на практичну і ефективну правову допомогу.
Насамперед, право на захист, у сенсі пункту 3 (с) ст. 6 Конвенції, передбачає елемент вибору обвинуваченого — захищати себе особисто чи використовувати правову допомогу захисника.
Право захищати себе особисто не є абсолютним, і державні органи можуть відмовити у клопотанні про захист особисто, якщо національне законодавство вимагає обов'язкової участі захисника (рішення у справі «Камазінскі проти Австрії» (Kamasinski v. Austria).
Особа, проти якої висунуті кримінальні обвинувачення, яка не бажає захищатися особисто, повинна бути в змозі скористатися юридичною допомогою за власним вибором[87]. Проте це останнє право також не може вважатися абсолютним, і наприклад, законодавча вимога щодо наявності у захисника юридичної освіти не є порушенням вищезазначеного положення[88], оскільки певна юридична кваліфікація може вимагатися для забезпечення ефективного захисту особи[89] та безперешкодного функціонування системи правосуддя[90]. Однак у ситуації, коли захисник за вибором був юристом, проте не мав свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю, при тому, що таке обмеження було визнано неконституційним, а запровадження змін тривало доволі довго, ЄСПЛ дійшов висновку, що залишаючи питання обмеження права на вільний вибір захисника невирішеним протягом тривалого часу, державні органи створили ситуацію, що є несумісною з принципом юридичної визначеності, закріпленим Конвенцією, а тому право заявника на вільний вибір захисника було обмежене у спосіб, що є несумісним з вимогами пунктів 1 та 3 статті 6 Конвенції[91].
82
Рішення у справі «Кромбах проти Франції» (Krombach v. France), заява № 29731 /96, п. 89.
83
Рішення у справі «Ван Мехелен та інші проти Нідерландів» (Van Mechelen and Others v. the Netherlands) від 23 квітня 1997 року, п. 49, рішення у справі «Ван Гейзехем проти Бельгії» (Van Geyseghem v. Belgium) [ВП], заява № 26103/95, п. 27, рішення від 19 лютого 2009 року у справі «Шабельникпроти України» (Shabelnik v. Ukraine), заява № 16404/03, п. 51, рішення від 28 жовтня 2010 року у справі «Леонід Лазаренко проти України», заява № 22313/04, п. 48.
84
Рішення від 16 червня 2005 р. у справі «Балліу проти Албанії» (Balliu v.Albania), заява № 74727/01, п. 25.
85
Рішення від 6 вересня 2005 року у справі «Гурепка проти України» (Gurepka v. Ukraine), заява № 61406/00, п. 53 та від 21 жовтня 2010 року у справі «Корнєв і Карпенко проти України» (Kornev and Karpenko v. Ukraine), заява № 174-44/04.
86
Рішення у справі «Надточій проти України» від 15 травня 2008 року, заява № 7460/03, пункти 20-22.
87
Рішення від 16 квітня 2009 року у справі «Ханжевачкі проти Хорватії» (Hanzevacki v. Croatia), заява № 17182/07, п. 21.
88
Рішення від 19 лютого 2009 року у справі «Шабельник проти України» (Shabelnik v. Ukraine), заява № 16404/03, п. 39.
89
Рішення від 20 січня 2005 року у справі «Майзіт проти Росії»» (Mayzit v. Russia), заява № 63378/00, п. 68.
90
Рішення у справі «Мефтах та інші проти Франції» (Meftah and Others v. France) [ВП], заяви №№ 32911/96, 35237/97 та 34595/97, п. 45.
91
Рішення від 24 листопада 2011 року у справі «Загородній проти України» (Zagorodniy v. Ukraine), заява № 27004/06, п. 55.