38. Зважаючи на наведені вище міркування, Суд доходить висновку, що відновлення провадження у справі заявника та її перегляд, за результатами якого судову постанову від 23 жовтня 2000 року було скасовано, порушило принцип юридичної визначеності та право заявника на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції.
У вже згаданому звіті Венеціанської комісії наголошується, що правова визначеність вимагає, щоб правові норми були зрозумілими й точними і мали на меті гарантування, що ситуації і правовідносини будуть передбачуваними. Зворотна дія не відповідає принципу правової визначеності, щонайменше у кримінальному праві (відповідно до ст. 7 ЄКПЛ), оскільки особи повинні знати наслідки своєї поведінки; але також і в цивільному та адміністративному праві, оскільки це може впливати на права і законні інтереси. Також правова визначеність вимагає поваги до принципу res judicata — остаточні рішення національних судів не мають ставитися під сумнів. Це також вимагає виконання остаточних судових рішень […]. Система, що дозволяє ставити під сумнів остаточні судові рішення без переконливих підстав у суспільних інтересах і без зазначення строку, не відповідає принципу правової визначеності[21].
Безумовно, ці приклади не дають вичерпної характеристики змісту принципу верховенства права. Однак, сподіваємося, вони у зрозумілій формі розкривають підходи ЄСПЛ щодо розуміння державами-членами Конвенції своїх обов'язків щодо гарантування особам прав і свобод, як це передбачено ст. 1 ЄКПЛ.
Принцип законності
Виходячи з позиції, що принципи права — це нормативні засади позитивного права, які визначають його сутність і спрямованість правового регулювання[22], погодимось з В. Шишкіним, що у практичній площині конкретизація завдання, яке визначене для напрямів правового регулювання, відображене безпосередньо в процедурних нормах, що регулюють (встановлюють) поведінку органів державної влади; в останні роки це найбільш яскраво почало відбиватися в нових кодексах, які регулюють процедури галузевого судочинства[23].
У контексті розмежування та розгляду співвідношення категорій «право» і «закон» варто зазначити, що «закон» дедалі частіше розуміють не як закон у строгому, спеціальному сенсі (як акт верховної влади і джерело вищої юридичної сили), а як офіційне джерело юридичних норм[24].
Якщо абстрагуватися від приватних, пов'язаних з типом праворозуміння, розбіжностей у численних дефініціях, законність розуміють як фундаментальну юридичну категорію, що є критерієм правового життя суспільства і громадян. Це «комплексне політико-правове явище, що відображає правовий характер організації суспільного життя, органічний зв'язок права і влади, права і держави»[25]; законність також розглядають як «принцип, метод та режим суворого, неухильного дотримання, виконання норм права всіма учасниками суспільних відносин»[26].
У законності концентровано виражена властивість права щодо протистояння сваволі в процесі впорядкування суспільних відносин[27]. У правовій державі законність (правозаконність) є гарантією правомірності застосованого примусу[28]; це явище у повному обсязі може існувати тільки за демократичних правових режимів, які здатні забезпечити прийняті закони, адекватні сутності права[29].
Розглянемо окремі аспекти принципу законності, що викладені в практиці ЄСПЛ.
У 2010–2011 рр. ЄСПЛ прийняв низку рішень у справах щодо України, в яких було постановлено порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, в яких причиною визнання порушення була, серед іншого, нечіткість та неузгодженість податкового законодавства, що мало наслідком його суперечливе тлумачення Верховним Судом України.
Так, у справі «Щокін проти України» (Shchokin v. Ukraine), заяви № 23759/03 та 37943/06, рішення від 14 жовтня 2010 року, ЄСПЛ розглянув ситуацію, коли встановлений Декретом Кабінету Міністрів України «Про прибутковий податок з громадян» розмір податків, які заявник мав сплатити, був збільшений за Інструкцією «Про прибутковий податок з громадян», затвердженою наказом Головної державної податкової інспекції.
У іншій справі «Серков проти України» (Serkov v. Ukraine), заява № 39766/05, рішення від 7 липня 2011 року, із заявника — фізичної особи-підприємця, який був платником єдиного податку та здійснював ввезення товару на територію України, було стягнуто ПДВ на підставі Закону України «Про податок на додану вартість» від 3 квітня 1997 р. № 168/97-ВР. Зокрема, відповідно до п. 2.4 цього закону, платником ПДВ є будь-яка особа, що імпортує на митну територію України товари або послуги, незалежно від обраного режиму оподаткування (за винятком ввезення фізичної особою в обсягах, що не підлягають оподаткуванню відповідно до митного законодавства). Водночас Закон України «Про державну підтримку малого підприємництва» від 19 жовтня 2000 р. № 2063-МІ передбачав застосування спрощеної системи оподаткування, обліку та звітності для суб'єктів малого підприємництва. При цьому відповідно до пункту 6 чинного у той час Указу Президента України «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва» від 3 липня 1998 р. № 727/98 (в редакції Указу Президента № 746/99 від 28 липня 1999 р.) фізична особа-суб'єкт малого підприємництва, який сплачує єдиний податок, не є платником податку на додану вартість. У обох справах ЄСПЛ дійшов висновку що, по-перше, національне законодавство не було чітким та узгодженим та не відповідало вимозі «якості» закону і не забезпечувало адекватного захисту від свавільного втручання у майнові права заявника; по-друге, національними органами не було дотримано вимогу законодавства щодо застосування підходу, який був би найбільш сприятливим для заявника-платника податку, коли в його справі національне законодавство припускало неоднозначне трактування[30].
21
CDL-AD (2011) 003rev. Report on the Rule of Law. Adopted by the Venice Commission at its 86th plenary session (Venice, 25–26 March 2011) on the basis of comments by Mr Pieter van Dijk, Ms Gret Haller, Mr Jeffrey Jowell, Mr Kaarlo Tuori. — п. 46. — С. 11.
22
Фулей Т.І. Сучасні загальнолюдські принципи права та проблеми їх впровадження в Україні: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец.12.00.01. — Київ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка. К., 2003. — С. 6.
23
Шишкін В. Новації у застосуванні принципів правового регулювання // Вибори та демократія. — 2006. — № 4 (10). — С. 43.
24
Оніщенко Н. Принцип законності: природа та сутність в умовах демократичних змін // Віче. — 2012. — № 12. — С. 3.
25
Бобровник С.В. Законність // Великий енциклопедичний юридичний словник / За ред. акад. НАН України Ю.С. Шемшученка. — К.: Юридична думка, 2007. — С. 274.
26
Теория права и государства: Учебник / Под ред. В.В. Лазарева. — М.: Новый юрист, 1996. — С. 209.
28
Оніщенко Н. Принцип законності: природа та сутність в умовах демократичних змін // Віче. — 2012. — № 12. — С. 3.
29
Малеин Н.С. О законности в условиях переходного периода // Теория права: новые идеи. — М.: Изд-во ИГиП РАН, 1995. — Вып. 4. — С. 26–32.
30
Рішення у справах «Щокін проти України» (Shchokin v. Ukraine) від 14 жовтня 2010 р., заяви №№ 23759/03 і 37943/06 та «Серков проти України» (Serkov v. Ukraine) від 7 липня 2011 року, заява № 39766/05.