Книжку присвячую пам'яті Корпусу Запорожців і тим, хто із зброєю в руках боронили і будуть боронити державність України.
В історії кожного народу, особливо в період формування його державності, зустрічаються світлі й темні сторінки. В цьому ні відрізняється й історія України під час її визвольної боротьби у 1917–1920 роках. До таких подій, що заплямили зусилля українців у прагненні відновити державність, можна зачислити страту полковника Петра Болбочана. Хоча в боротьбі за самостійність загинуло багато справжніх патріотів, трагедія полковника Болбочана відрізняється від інших тим, що він загинув од рук тих, хто разом з ним боровся за незалежність своєї батьківщини, тобто від рук самих українців.
Одначе і цей би випадок лишився одним з трагічних інцидентів бурхливої доби, якщо б постать Болбочана не була пов'язана з іншими важливими подіями і якщо б його смерть не залишилась окутана таємничим серпанком.
Він був передовим полководцем українських збройних сил з самого початку їхнього існування, організатором і командиром Запорозького Корпусу, з яким поділяв дні його слави і його недолю.
Перехід Запорозького Корпусу на сторону Директорії дехто вважає головною причиною її успіху в повстанні проти гетьмана Павла Скоропадського. Передусім, трагедія полковника Болбочана пов'язана з важливою справою в історії формування української державності, бо йдеться про ставлення українського політичного проводу до власних збройних сил. Однак це питання й надалі чекатиме докладного та об'єктивного дослідження.
Не маю наміру стверджувати, що пропонована вам книжка буде у цій справі вичерпним джерелом. Деякі архівні документи, які могли б пролити більше світла на постать українського полководця, ще й досі не вивчені. Інші матеріали розпорошені по різних еміграційних виданнях, котрі неможливо зібрати воєдино, переглянути і об'єктивно оцінити.
Впевнений, що з часом знайдуться дослідники, котрих зацікавить постать полковника української армії, трагічна доля якого віддзеркалила сутність історичного моменту становлення Української державності, і можливо, доповнять мій почин. А тим часом складаю подяку тим, хто допомагав мені своїми архівами та спогадами, більшість з них відійшла уже у вічність.
ЯРОСЛАВ ШТЕНДЕРА
Багатонадійний, навальний 1917-й рік добігав до кінця, Революційні події того року не обминули Україну, де, як і в інших країнах Східної Європи, розпочався процес державного будівництва. Цей процес був повільний, непевний і часто ступав на помилковий шлях. Державні осягання українців і їх політичного органу Центральної Ради містилися в трьох Універсалах. Хоч і в них мали місце позитивні явища процесу державного будівництва, однак однозначно проглядались елементи, що стримували цей процес. Саме в той час, коли події мінялися швидким темпом, сучасне перекреслювалося новим і непередбаченим.
До недоліків українського політичного проводу, котрі потягли за собою негативні наслідки у розвитку подій того динамічного періоду, належить факт його мінімальних політичних позицій, в яких домінували прагнення автономії, а не самостійності, як це робили сусідні країни. У Першому Універсалі від 23 червня 1917 року говорилося: «Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям».[1]
Центральна Рада дотримувалася своїх автономічних вимог також і в Другому Універсалі, проголошеному 16 липня 1917 року, в якому, серед іншого, було сказано: «Ми, Центральна Рада, яка завжди стояла за те, щоб не одділяти України від Росії, щоб вкупі з усіма народами її прямувати до розвитку та добробуту всієї Росії і до єдности демократичних сил її, з задоволенням приймаємо заклик до єднання…»[2 * ** ***] Досягненням того часу, як вважали українські політичні лідери і повідомляли населення України в Другому Універсалі, було те, що поповнена Центральна Рада і Генеральний Секретаріат, який мав бути затверджений Тимчасовим Урядом Росії, мали стати його представником на Україні.
ідеї автономії не позбулася Центральна Рада навіть 19 листопада, коли Третім Універсалом проголошувала: «Однині Україна стає Українською Народною Республікою, Не одділяючись від Республіки Російської і зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими допомогти всій Росії, щоб уся Республіка Російська стала федерацією рівних і вільних народів».[3 *]