Не зважаючи на ті перешкоди, що їх ставили вороги українського війська, знайшлися люди, які допомагали у формуванні українських частин. Стосовно Руспубліканського полку, допомога надійшла з боку Сандомирського прикордонного полку, що у переважній більшості був українським. Цей полк допоміг Республіканцям організуватися і "взагалі підтримував його супроти решти вороже настроєного війська. З особливою вдячністю згадує Болбочан допомогу ротмістра Сандомирського полку — Сперанського. З піхотних старшин найближчими помічниками Болбочана були молоді старшини Ревель, Марцінюк, Гоженко, Литовчик, Корж і інші".[6] У даних умовах було надзвичайно важко формувати українські частини. А підполковник Болбочан, як пише С. Шемет, також мав ще інші труднощі. "На початку грудня були одержані відомости, що корпусний солдатський комітет рішив знищити український полк, для чого підготовляє напад на нього цілим корпусом. Український полк, ще як слід не сформований, навіть з допомогою кінного Сандомирського полку не міг би відбити нападу цілого корпусу, в розпорядженню якого були всі гармати і броневі машини. Тому Болбочан рішився на рішучий крок, на арешт корпусного солдатського комітету і обеззброєння ближчого його оточення, що було виконано однієї ночі. Але корпус вже заздалегідь був підготований до нападу на Українців і тому арешт комітету його не зупинив. На другий день, 11 грудня, Український Республіканський полк і частина Сандомирського були росіянами обеззброєні, казарми зірвані і розбиті гарматами, багато людей загинуло, а решта розбіглась. Здається, при цьому загинув і багато допомагавший українській справі на фронті ротмістр Сандомирського полку Сперанський, Болбочан же з частиною старшин і козаків поодинці, з великими перепонами, добрався до Києва саме в той час, коли Київ почали оточувати російські большовицькі війська, Болбочан з останками своїх Республіканців був прийнятий до складу сердюцької дивізії і прийняв на себе оборону Подолу".[7] В той час наново сформований 1-й Республіканський полк начисляв приблизно 500 козаків.[7а] Як зазначає полковник Варфоломій Євтимович, "Болбочан належав до тих природжених вояків-мистців, чи як їх на старому Запоріжжі називали "характерників", які вміють підбивати насамперед серця підлеглих їм вояків, уміють прив'язати їх до власної особи, а цим самим і до справи, якій самі служать. Такий люблений підвладними командир-мистець спроможен повести своїх вояків на найнебезпечніше воєнне підприємство, як то говориться, в огонь і воду, для такого командира нема слова "не можу", саме з таких вояків-мистців виробляються полководці великих форматів".[8 *]
Як саме справлявся з своїм завданням Болбочан у Києві, пише інший учасник подій Михайло Середа. "Юзисти оповідають про свої нічні пригоди, як більшовики загнали їх на Андріївське подвір'я, на якому перебував зі своїм штабом підполковник Болбочан. Болбочан нагнав більшовиків з великими для них втратами: два кулемети і 15 полонених дісталися Болбочану як трофеї".[9] У спогадах українського вояки знаходимо також ряд епізодів, котрі характеризують бойові дії Республіканців. "Я. сотник Божко і Голуб простуємо до Царського Саду. Побіч саду помічаємо невеликий мурований будинок, в якому більшовики примістили кулемет. Напроти цього будинку, на горбу, що був позаду нас, наш Республіканський відділ, який складався зі студентства та школярів середніх шкіл, обстрілював сад. Мене дуже зацікавив невеликий мурований будинок. Радимось, що робити, і ухвалюємо кинутись на нього з багнетами. Переходимо в наступ. Республіканці спостерігають наші рухи, підносяться на ноги, знижуються з горбка і забігають ворогові на праве крило. З будинку обсипують нас страшною стріляниною, але ж вона нас не зупиняє. Раптом 12 більшовиків вибігають з будинку і несуться в глибину саду. Пізно! Республіканці, які встигли дістатися на їх запілля, забирають їх до полону, Ми входимо до будинку, знаходимо кулемет і урочисто виносимо його на свіже повітря. Ворожа стрілянина нас не ушкодила: вона тільки зрешетувала на сотникові Голубі плащ та правий рукав на плащі сотника Божка. Прилучаємо наш відділ, який на цей час лічив 17 вояків, до Республіканців і спільно з ними насідаємо на більшовиків. Надвечір звільняємо сад від більшовиків, які розсипаються навколо Арсеналу".Одначе перемога була тимчасова, бо, як пише М. Середа далі: "Зрана простую до колегії Галагана і одержую наказ від полковника Кудрявцева, щоб мені вирушити негайно зі своїм відділом до Царського Саду на підмогу підполковнику Болбочанові, який на чолі 200 вояків зі студентів, юнаків і гімназистів провадить бій з більшовиками. До Царського Саду я надійшов зі спізненням, коли бій точився вже на середині саду між Купецьким Клубом і Арсеналом. Більшовики розвинули страшенний вогонь рушничний, кулеметний і гарматний. Один з гарматних набоїв вибухнув за 10–15 кроків від мене, забив і поранив з десяток вояків, повалив мене на землю і засипав піском і порохом. Бої набрали остроти і завзяття. Декілька разів Болбочан ставив нас на ноги і кидав в атаку, але ж упертими контратаками більшовики вертали свої позиції. 4–5 годин тривав непевний стан і врешті-решт демаркаційна лінія лишилася надвечір на середині саду".[10]