Більшовики, довідавшись про військовий союз між Центральною Радою, Німеччиною та Австро-Угорщиною, почали свої протизаходи. "З Харкова, Полтави, Кременчука, Катеринослава, Кривого Рога та деяких інших міст червоногвардійські загони терміново перекидались на захід проти наступаючих інтервентів та Гайдамаків".[19]
З Бердичева курінь Болбочана було відкликано до Житомира і звідти разом з куренем О. Загродського, через Коростень, українське військо мало розпочати загальний наступ на Київ, В цьому наступі брали також участь Січові Стрільці і Слобідський Кіш Гайдамаків. "Українське військо поступало вперед невпинним, немов церемоніяльним маршем. Тільки коло станції Ірпінь більшовики спробували були затримати українців, але були розбиті. Шлях на Київ був вільний, і 1 березня вночі українці були вже в Святошино".[20] Наступного дня, тобто 2 березня 1918 року, Народний секретар військових справ Юрій М. Коцюбинський був змушений поінформувати всі Ради України, очевидно, російською мовою, що з огляду на переважаючу силу ворога і небажання вести бої в Києві, робітничо- селянський уряд переїжджає до Полтави. "В Полтаві ми формуємо відділи для боротьби з німецько-винниченківськими бандами. Всі Ради повинні надсилати свої збройні відділи до того міста".[20а]
З поверненням української влади до Києва політичні діячі знову взялися за старі догми, потяглися до попереднього русла. Відновлення, як видно з перебігу подій, незабутої політики інертності віддзеркалювалося також і у військовій ділянці — в справі формування своєї збройної сили, 3 того приводу, весною 1918 року, деякі військові кола намагалися припинити "розвал" військової справи і вислали до Центральної Ради делегацію "з просьбою звернути увагу на військове міністерство і замінити Жуковського…"[20б *] Принагідно додати, що сильна українська армія не була в інтересах австро- німецьких політиків, а негативне ставлення Центральної Ради до свого війська тільки викликало задоволення серед союзників. Суттєвим недоліком українського політичного проводу була підтримка лише тих частин, яких можна було шляхом палких закликів, обіцянок і демагогічними промовами використати для своєї мети. Дисципліновану й аполітичну армію тяжко було б втягнути в політичні інтриги, і така сила, на погляд деяких діячів, становила б загрозу їхній діяльності.
Прикладом такої політики може послужити Слобідський Кіш Гайдамаків. Хоч він відіграв другорядну роль у дальшому розвитку подій, однак був симптомом недуги, на яку хворіли політичні діячі і якої не могли позбутися. З поверненням до столиці українського уряду повернулися також і Гайдамаки, які зараз же "почали робити в Києві свої "порядки". Мали їх віддати під суд".[21] Серед тих "порядків" були "безсудні нічні розстріли на одкосах Михайлівського саду…"[22] Така поведінка Гайдамаків привела до гострого конфлікту між генералом Присовським і С. Петлюрою.[22а] Не безпідставно твердить Сергій Шемет, що такий стан в Коші можна приписати керівництву цієї частини, яке не спромоглося дати "відділові того виховання, карности і закономірносте без якого військо руйнує правний порядок, а не боронить його".[23] Як зазначає Інший автор, цей відділ мав добрі підстави стати здоровим елементом українських збройних сил. "В Києві Кіш мав у своєму складі біля 400 вояків, гармати і кінсотню… В київських боях в Коші було багато людей національно свідомих, але пізніше, то було вже в ньому багато людей просто грабіжників і провокаторів".[24]