На відміну від Гайдамаків, Окремий Загін Запорожців, який був представником регулярної армії, мав інші проблеми. У першій половині березня Загін розгорнувся в дивізію з чотирьох полків.[24а] Але із зростаючою силою дивізії почало зростати відчутне недовір'я впливових політичних кіл до вищого командного складу і їх попереднє застереження до "українського мілітаризму", не зважаючи на той факт, що Лівобережжя перебувало під більшовицькою окупацією.
"Уряд Грушевського — Голубовича спирався на революційно- демократичні сили, які загалом боялися народження справжньої української регулярної армії, бо вони були певні, що таке військо не потерпить їх влади. Тому, ще з початком революції вони, не виступаючи одверто проти українського військового руху, весь час вели підпільну роботу проти всіх видатніших і активніших старшин, намагаючись замістити ці відповідальні командні посади своїми товаришами по партії — людьми цивільними, що військової справи не тямили".[25] І дійсно, генерала Костянтина Присовського було усунено з поста, бо, як твердить Д. Дорошенко, йому не довіряли.[26] Тоді на місце Присовського уряд хотів призначити С. Петлюру, "який дуже добивався вибору на командира загону, але старшинство його кандидатуру — як людини нетямущої — усунуло".[26а] Потім запропонували штабскапітана Михайла Шинкаря, щоб той вигнав з дивізії "всіх реакційних І контрреволюційних духів, але в дивізії ні за що не хотіли мати Шинкаря". Розглядалась також кандидатура генерала артилерії А. Натієва, "дуже гарного бойового генерала". Тому, що Натієв був "нейтральним", уряд прийняв його кандидатуру.[27 *]
При реорганізації Запорозької дивізії знову постала справа Слобідського Коша Гайдамаків, що налічував 50–60 осіб.[27а] Справа полягала в тому, що Петлюра намагався включити цей відділ в дивізію, а "генерал Присовський, підполковник Болбочан і інші старшини були рішуче проти того, аби Гайдамаки були зараховані до складу Запорожців, бо вже тоді їх рахували за шкідливий елемент, а крім того вже тоді в тому Коші було багато вже формальних більшовиків, відомих з прізвищ…"[28 *] Після реорганізації до складу дивізії увійшли такі частини: 1-й піший полк ім. гетьмана Дорошенка (Дорошенківці) з куренем підполковника Загродського, який і лишився його командиром. Тут можна додати, що колишні Богданівці під командою полковника Олександра Шаповала вважали себе найстаршим полком в українській армії і що саме їм належиться перша нумерація. Тепер вони творили курінь в Дорошенківському полку[29] До складу дивізії також увійшли: 2-й Запорозький піший полк під командою підполковника Петра Болбочана, 3-й Гайдамацький піший полк під командою полковника Володимира Сікевича і гарматний полк, яким командував полковник Парфенєв. и Для відзначення героїзму гармашів і їх командира сотника Савинського, "першій батареї Запорозького гарматного полку присвоєно почесну назву батареї ім. сот. Савинського".[30] Серед підрозділів дивізії були кінний полк ім. Костя Гордієнка під командою підполковника Всеволода Петрова, інженерний полк-командир полковник Козьма, панцерний дивізіон сотника Болдиріва а також авіаційний парк і самокатковий відділ. Дивізія не мала повного особового складу, бо кількість козаків не перевищувала 5000.[31 * **]
На початку березня Запорозька дивізія залишила Київ із завданням очистити Лівобережжя від більшовиків, які, в свою чергу, перекидали загони з Харкова, Полтави, Кременчука, Катеринослава, Кривого Рога та деяких інших міст, щоб стримати наступаючі сили.[31а *] Переїхавши через Дніпро, дивізія зосередилась у Дарниці, де було затверджено маршрут дальшого просування її частин. Першими виїхали Богданівці. 4 березня в Березані їх авангард наздогнав німецькі передові частини. Звідти і почався спільний наступ на станцію Яготин, підступ до якої обороняв чехословацький ар'єргардний відділ з броневиком[**]. Першими по залізничній лінії наступали німці, а за ними, в резерві, йшли Богданівці. Броневик, відкривши гарматний і кулеметний вогонь, примусив німців залягти і копати для себе окопи, Використавши момент, коли броневик під вогнем піхоти трохи відступив, німці знялися з позицій і почали обходити ворога з правого крила, а Богданівці зайняли їхні окопи. Тим часом броневик повернувся на попередню позицію і знову відкрив по окопах вогонь. "Цілий дощ кулеметних куль летів на ці окопи, які могли закрити тільки плечі і голову. Гарматні набої густо падали то перед лінією, то позаду неї, підкидаючи стовбури землі і диму. Старі козаки лежали й одстрілювались, а молоді гімназисти, що записалися в Києві, поховали голови в окопчики і не дихали. Один тільки командир сотні, сотник Кіриченко, стояв у цілий зріст І кричав на молодих, щоб не ховали голів і жартував на кожний вибух гранати".[32 *] Небезпечне становище Богданівців зліквідували німці, які захопили праве крило ворога і змусили його відступити.