Ворог, "понісши значні втрати", рубаючи телеграфні стовпи й руйнуючи мости, відступив "в безладді" до Гребінки, а ешелони Запорожців вільно просунулись до станції Кононівка.[32а] На підступах до Гребінки більшовики знову намагалися зупинити наступ українських і німецьких частин. Бої тривали два дні. Згідно з радянськими джерелами, Гребінку обороняли частини Василя Кіквідзе, командира 4-ї Української радянської армії, В його розпорядженні були загони київських робітників під командою Григорія Чудновського і Василя Боженка, загін В. X. Аусема з 500 бійців, Костромська колона мала 500 людей, Гребінківський революційний загін — 150 солдат, Харківський пролетарський загін — 250 чоловік і бронепоїзд під командою Л. Н. Макієвської-Зубок. Разом в розпорядженні Кіквідзе було приблизно 3000 бійців.[33] [34 *] Щоб зупинити наступ союзників, 4 березня 1918 р. інспектор артилерії фронту Кашкарьов у телеграмі до більшовицьких організацій в Севастополі наказував негайно вислати до Харкова відділ артилерії, артилеристів і всіх тих, які бажають служити при артилерії, бо становище на фронті стало критичним.[346 *] В березні в рамках допомоги державний банк РРФСР видав більшовикам на Україні 171621000 карбованців, а з військової допомоги — 120000 гвинтівок, 320 кулеметів, 5 мільйонів набоїв та інші боєприпаси. В кінці березня М. І. Подвойський, член колегії Наркому військових справ, наказав вислати до Харкова 100 інструкторів і 500 артилеристів для поповнення кадрами відділів, які формувалися в Харкові та губернії.[34в]
Одначе, не зважаючи на всі заходи, більшовики не спромоглися стримати наступаючих частин. Вже 9 березня 1918 року радянський уряд мусів переїхати з Полтави до Катеринослава. Там скликано II Всеукраїнський з'їзд Рад, метою якого було "об'єднання і згуртування революційних сил України в боротьбі проти окупантів і націоналістичної контрреволюції". А в листі до Г. К. Орджонікідзе від 14 березня 1918 року Ленін вимагав "об'єднання проти ворога всіх революційних сил Півдня, створення єдиного фронту від Криму до областей радянської Росії".[34 г *] Під дальшим натиском німців і Гордієнківського кінного полку ворог відступив на Лубни, і вже 16 березня Гребінка й Черкаси опинилися в руках наступаючих сил. На станції Гребінка в руки переможців попало кілька гармат, броневик і багато ешелонів з військовим майном.[**] Впертими сутичками, які нерідко перетворювалися у запеклі бої, більшовики намагалися використати на часі, щоб зорганізувати нові частини для дальшої боротьби і мати нагоду вивезти з України якнайбільше різноманітного майна й потрібного їм персоналу. Справу ефективної евакуації матеріальних і людських ресурсів було доручено надзвичайному представникові Раднаркому РРФСР на Україні Г. К. Орджонікідзе.[35 * **] У Гребінці німці вирішили почекати, поки не прибудуть їхні головні сили й важка артилерія, Згідно з повідомленнями, більшовики закріпляли лінію Кременчук — Ромодан, підтягаючи свою артилерію і додаткові частини, Повідомлялось також, що чехословацький корпус приєднався до більшовиків[*] і командування над об'єднаними частинами перебрав командир корпусу генерал Шокоров.
Німецьке командування не помилялося в припущенні, що більшовики вирішили чинити впертий опір майже біля кожного залізничного вузла. Більшовикам залежало не лише на тому, щоб зупинити наступ, але також не допустити наступаючі частини до залізниці Бахмач — Ромодан.[36] З такою метою більшовики кинули на допомогу відділ червоних козаків В. М. Примакова, що начисляв понад 500 бійців, "Особливо запеклий бій відбувся недалеко Лохвиці, біля села Красного. Протягом п'яти діб червоні бійці героїчно відбивали атаки переважаючих сил ворога і відступили тільки за наказом командування".[37 *] З огляду на поразки на фронті, 22 березня 1918 року Центральний Виконавчий Комітет Рад України переїхав з Катеринослава в Таганрог.[37а] 23 березня коло Сенчі більшовицький загін М, К. Козинця разом з відділом лохвицьких червоногвардійців знову намагався, однак безуспішно, зупинити наступ. Того ж дня більшовики також залишили Миргород.