Тепер же з огляду на всі зазначені вище обставини, Рада Народних Комісарів прилюдно перед народами Української та Російської Республіки ставить Ц. Раді такі запитання:
1/ Чи Ц. Рада зобов'язується зріктися спроб дезорганізації спільного фронту?
2/ Чи зобов'язується Ц. Рада не пропускати тепер без згоди Верховного Головнокомандуючого жодних військових частин, простуючих на Дон, на Урал та до інших місць?
З/ Чи зобов язується Ц. Рада давати підмогу революційному війську в справі його боротьби з контрреволюційним кадетсько-каледінським повстанням?
4/ Чи зобов'язується Ц. Рада припинити всі свої спроби роззброєння совітських полків та робітничої червоної гвардії на Україні і повернути негайно зброю тим, у кого її віднято?
Коли протягом 48 годин не буде одержано на ці запитання задовільняючої відповіді, то Рада Народних Комісарів буде вважати Ц. Раду в стані одвертої війни проти совітської влади в Росії і на Україні.
Рада Народних Комісарів, Голова Ради Народних Комісарів В. Ульянов (Ленін)
Народний Комісар по чужоземних справах Л. Троцький",[25 * **]
У своїй відповіді від 5 грудня Генеральний Секретаріат відкинув ультиматум Народних Комісарів, закінчуючи свою відповідь думкою про те, що він вважає війну між двома державами Російської Республіки "смертоносною для діла революції й для перемоги інтересів робітників та селян. Генер. Секретаріат всіма способами уникає кривавих засобів розв'язання політичних та державних питань. Але коли Народні Комісари Великоросії, беручи на себе всі наслідки, майбутні лиха братовбивчої війни, винудять Генеральний Секретаріат прийняти їх визов, то Ген, Секретаріат певен в тому, що українські солдати, робітники й селяни, обороняючи свої права і свій край, дадуть належну відповідь Народним Комісарам, що здіймають руку великоросійських солдатів на їх братів-українців".[26]
Тепер події почали розвиватися швидшим темпом. Було закликано українські частини на північному фронті не виконувати ніяких наказів головнокомандуючого, організувати свій український склад, давати опір ворогам Української Народної Республіки і "для проведення цього в життя вжити тих заходів, які викликаються Вашим географічним становищем щодо Петрограду, звідкіль насувається на Україну ця велика небезпека. Треба, щоб ви цю небезпеку спинили біля Петрограду". Фактично, це був заклик до диверсійних дій українських частин проти Петрограду. Однак, як продовжує Д, Дорошенко, "така диверсія була б можлива при іншому внутрішньому стані українських частин, ніж той, в якому вони були в кінці 1917 року, себто в стані розкладу й пересякнення більшовицькою пропагандою. А при такому стані речей опублікування цього наказу могло лиш стягнути з боку більшовиків репресії на українців на північному фронті, в Петрограді і взагалі на Московщині, що і справді сталося в короткім часі".[27]
Іншою важливою подією був з'їзд Рад селянських, робітничих і солдатських депутатів України, що відкрився 17 грудня в Києві. Згідно з планом більшовиків, з'їзд мав домагатися передачі влади в їхні руки, а його мінімальна вимога була перебрати склад Центральної Ради, щоб пропхати туди якнайбільше своїх членів. Одначе українські діячі зуміли повернути з'їзд на користь Центральної Ради, це змусило більшовиків покинути з'їзд і переїхати до Харкова, щоб там продовжувати свої наради. У Харкові вони проголосили себе Першим Всеукраїнським з'їздом робітничих, солдатських і селянських депутатів і обрали виконавчий комітет Рад, який "взяв на себе всю повноту власти на Україні".[28] Виступаючи на стороні Харківського уряду, Петроград тепер мав бажану причину, щоб усунути Центральну Раду силою. Ще 8 грудня Раднарком Росії призначив Володимира Антонова-Овсієнка головнокомандувачем збройних сил на півдні Росії, що мали завдання зайняти Дон і Україну. 16 грудня він прибув до ставки в Могилеві на Дніпрі і "зразу взявся до організації боротьби проти України. Він наказав розпустити Український Революційний Штаб в Петрограді і виробив план операцій, які зводилися до того, щоб захопити Харків, Полтаву, Катеринослав, а потім давити на Київ, наступаючи з одного боку з півночі — від Гомеля на Чернігів та Бахмач, з Брянська на Конотоп і Ворожбу, а з другого — з заходу, за допомогою ще недемобілізованих збільшовичених частин фронту — головно 2-го Гвардійського корпусу, що стояв на Поділлі",[29 *] Іншим важливим завданням Антонова-Овсієнка було не допустити до можливої військової співпраці між Україною і Доном,[29а] В кінці грудня Харків, Полтава і Чернігів були в руках більшовиків, які також закріпилися в деяких важливих пунктах на правому березі. У січні Олександрівськ і Катеринослав також потрапили в їхні руки. Із зростаючою загрозою Києву, українські політичні кола, врешті-решт, почали думати про замирення з Центральними державами. Але навіть і в тому їх випередили більшовики, представники яких 2 грудня зустрілися з уповноваженими Німеччини, Австрії, Болгарії та Туреччини і вже 5 грудня підписали перемир'я. Українська сторона лише 28 грудня вирішила брати участь у тих переговорах, що розпочалися 22 грудня, Але тільки 3 січня 1918 року українська делегація виїхала до Бреста.