Як розумів Керманич, директорка була однією з останніх, хто бачив Сола Еванса живим.
Він дотягся якось до будинку, посидів там хвильку, почуваючись побитим, виснаженим, нездатним осягнути те, що відбувається. Піт аж хлющав із нього, сорочка просякла потом, спортивна куртка загубилася, чи не лишившись у Південному Окрузі. Він вийшов із машини, шукаючи прихований обрій за річкою. Чи то не слабкі спалахи полум’я або світлові сигнали отам? Чи не приглушене відлуння вибухів? А чи це тільки його уява так розгулялася?
Коли він озирнувся на ґанок, там була жінка, біля кота, на східцях. Він відчув скоріше полегшення, аніж подив.
— Привіт, Мамо.
Вона була майже такою самою з лиця, як і завжди, от тільки висока мода трохи роздалася, що означало: під шикарною темно-багряною курткою в неї, напевно, якийсь бронежилет. Вона ще й носить зброю. Волосся в неї було стягнуте назад у кінський хвіст, що додавало суворості рисам обличчя. Риси обличчя відбили муки й тягар якогось невпинного затьмарення і якогось болю.
— Привіт, Сину, — мовила вона, коли він протиснувся повз неї.
Керманич дозволив їй переговорити з ним, коли відмикав парадні двері, потім пройшов до спальні та почав пакувати речі. Більшість його одягу було випрано, вичищено та поскладано до шухляд. Це допомогло йому швидко та акуратно скласти одежу до валізи. Упакувати туалетні знадоби з сусідньої ванної кімнати, узяти портфель, повний грошей, паспортів, пістолетів і кредитних карток. Питаючи сам себе, що ж забрати з вітальні, з особистих речей. Певно, фігурку з шахівниці. Він багато пропускав повз вуха з того, що казала мати, бо всуціль зосередився на своєму завданні. Щоб виконати його бездоганно.
Там стояла Ґрейс, чекаючи, щоб зустріти директорку, а він благав її піти геть, благав її крутнутись у дверях і тікати, мов від чуми, тікати туди, де є бодай якась безпека. Але вона цього так і не зробила, не дозволяла йому себе відтягнути, а він-бо застосував до неї увесь запас своїх сил, що їх, як на його панічний стан, було багатенько. Але хай він побачить пістолет, прихований у заплічній кобурі! Начебто це могло заспокоїти його. «У мене є свої накази, і вони — не ваша турбота». Але на ту мить він уже покинув її орбіту, звільнився від усього, що пов’язувало його з Південним Округом.
Мати змусила його припинити пакування, замкнула валізу, яку він усе ж таки напхав, і, взявши Керманича за руку, поклала йому щось у долоню.
— Проковтни це, — сказала вона.
Пігулка. Маленька біла пігулка.
— Що це?
— Просто проковтни.
— Чому б мене просто не загіпнотизувати?
Вона проігнорувала його, підводячи до крісла в кутку.
Він сів, обважнілий і похололий від власного поту.
— Поговоримо після того, як проковтнеш пігулку. Після того, як приймеш душ, — сказала вона різким тоном, який уживала в розмовах із ним, коли хотіла припинити дискусію чи дебати.
— У мене немає часу на душ, — сказав він. Дивлячись на шпалери, які почали розмиватися. Тепер він житиме у самісінькому центрі коридорів. Не торкнеться жодної поверхні. Поводитиметься як примара, що знає: хай-но торкнеться когось або чогось, то цей дотик пройде скрізь когось чи щось, і це створіння одразу дізнається, що привид живе у стані Чистця.
Сіверенс уліпила йому сильного потиличника, і Керманич знову зміг усе чути.
— У тебе був шок. Бачу, що в тебе був шок, сину. У мене й самої було їх кілька за пару годин. Але я вимагаю: почни знову думати. Мені треба, щоб ти був присутній.
Він поглянув на неї знизу вгору, таку схожу і не схожу на його рідну матір.
— Добре, — сказав він. — Добре. — Він узяв пігулку, проковтнув, схопився на ноги, поки ще мав волю, та попрямував до ванної. Там, у директорських очах, не було нічого незвичайного. Узагалі нічого.
У душі він розридався, тому що все одно не міг стерти відчуття тієї стіни зі своєї долоні, хоч би яких тяжких зусиль докладав. Не міг струснути відчуття розрідження дощу, погляду на обличчя Вітбі, відчуття неподоланної твердості Ґрейс — чи то факту, що все у нього відбулося годину тому, і він досі намагається скласти все це в єдину мозаїку.
Але коли він, спотикаючись, вийшов, витерся і обсушився, та вдягнувся у футболку й джинси, то почувся майже нормально. Його трохи похитувало, але все ж таки пігулка мала подіяти.
Він обприскав руки засобом для дезінфекції, але та текстура так і лишилася на його долоні, мов незникомий привид.
Мати готувала в кухні каву, але він пройшов повз неї, не озвавшись жодним словом, зненацька захоловши від вентиляції кондиціонера, й відчинив парадні двері, впускаючи вибухову хвилю вологи та жару.