Якщо він не встигне вчасно на північ. Якщо вона там. Якщо вона знає бодай щось.
Він рано покинув мотель, щойно розвиднілося, перехопив сніданок у кафе та й повів машину далі на північ. Ось воно, місце, де скелі, різкі криві повороти й відчуття, що після кожного пагорка ти можеш поринути в небо. Що оцю малесеньку думку, яку ти завжди відкидаєш і тлумиш — припинити крутити кермо, пустивши машину вільно їхати дорогою, — цього разу не можна притлумити, і ти не зможеш упоратися з двигуном, і тебе штовхне у повітря, і звідси вивіє кожну таємницю, яку ти хочеш або не хочеш знати. Температура тут рідко перевищувала сімдесят п’ять градусів,[32] і пейзаж незабаром забуяв — зелень стала насиченішою, аніж на півдні, а дощ перетворився на якусь мряку, на противагу пекельним зливам, які Керманич зазвичай знав.
У бакалійній крамниці крихітного містечка під назвою Селк, де була газова заправка, чиї допотопні бензоколонки не приймали кредитних карток, він придбав великого рюкзака, напхавши у нього близько тридцяти фунтів провіанту. Придбав він і мисливський ніж, безліч батарейок, сокиру, запальнички та багато всього іншого. Він не знав, скільки йому треба чи скільки їй треба, як довго він зможе пробути там, у пустелі, шукаючи її. Чи буде її реакція такою, якої б він хотів — і якою ця реакція буде? Припустімо, що вона тепер там. Він уявив себе за роки потому — бороданя, який живе тим, що має із землі, різьбить, наче його батько, одинак, потроху згасаючи і скніючи під тягарем самотності.
Касир поцікавився його ім’ям, розповідаючи про торговельний майданчик як частку доброчинності, і він сказав «Джон», і від цього моменту знову послуговувався своїм справжнім іменем. Не «Керманичем» і не якимсь іншим псевдонімом, що допомогли йому сюди дістатися з далини. Це було звичайне ім’я. Нічим не прикметне. Воно нічого не означало.
Але дотримуючись тактики, яку раніше використовував. Внутрішній тероризм допоміг йому ознайомитися з багатьма сільськими районами. Виконуючи друге завдання під час практики, він провів час на Середньому Заході, розриваючись між округом департаменту здоров’я, удаючи, що допомагає оновлювати програмове устаткування з імунізації. Але насправді він відстежував дані бойовиків. Він знав дороги, які ведуть від цього іншого життя, і мчав ними, ніби ніколи не їхав звідси, легко виконуючи всі фіглі, хоча це було дуже давно, коли він їх виробляв. Відчував навіть певну стресову свободу від цього, радість і простоту, давно йому не знані. Тоді, як і тепер, він підозрював кожен пікап, особливо якщо номери були заляпані брудом, нерозбірливі, підозрював кожного забарного водія, кожного, хто їздив автостопом. Тоді, як і тепер, він віддавав перевагу місцевим путівцям із багнистими бічними стежками, що допомагало йому заплутувати слід. Він послуговувався докладними надрукованими картами, без GPS. Він майже завагався, дивлячись на мобільний телефон, але викинув його в океан, і не купив одноразової слухавки на заміну. Він знав, що може придбати те, що не прослуховують, але ніхто, хоч би до кого він звернувся, безперечно, не вільний від стеження. Бажання зателефонувати бодай комусь зі своїх родичів, щоб востаннє почути матір, згасало щомилі. Якби у нього було що сказати, він давно б узяв телефон.
Інколи під час мандрівки він думав про директорку. Ідучи берегом блискучого, мілинного ставу в долині, в ореолі гір, відламуючи і рвучи зубами шматки ковбаси, купленої на фермах і на ринку. Колір неба був такий ясно-лазуровий, такий не осквернений жодною хмаринкою, що не здавався справжнім. Дівчинка на старій чорно-білій фотографії. Те, як вона вчепилася в того маяка, але ні словом не прохоплювалася про його доглядача. Бо вона була там. Бо вона була там, майже до кінця. Що вона бачила? Що знала? Хто може про неї знати? Чи знає про неї Ґрейс? У поті чола шукаючи важелі та засоби, вона, зрештою, найнялася до Південного Округу. Чи знав хтось напівдорозі її таємницю й чи гадав, що це добра ідея, на відміну від компрометування і ставлення під загрозу агенції? Чому вона приховувала свої знання про маяк? Його хвилювали ці запитання — згайновані можливості, зволікання, забагато уваги рослиномиші, Голосу, Вітбі… Якби інакше, то, можливо, він би раніше сам це побачив. Особові справи, які досі були з ним, нічим не могли зарадити, як не могло зарадити й фото на пасажирському сидінні.
Прогнавши машину всю ніч, він знов і знов повертався на узбережжя, фари авта віддзеркалювали жовтогарячі розчерки та білі відбивачі, а подеколи — сіро-сріблясті скалки билець. Він перестав слухати новини по радіо. Не був певен, чи не існують ці обережні натяки на майбутню катастрофу лише в його уяві. Він хотів і далі удавати, ніби існує в бульбашці без жодного контексту. Ця мандра триватиме вічно. Що сама мандрівка — ось його мета.