— Так. — На озерних. Ближче до берега. Щось більше — і він сам став би найкращим жартом Джека.
— Може, й допоможу, — відповів бармен, вишкірившись. — Може, я зумію це влаштувати.
Розкраяне світло від люстри, складеної зі скляних кульок, вихопило його обличчя, коли він нахилився, шепочучи:
— Як швидко вам це треба?
Зараз. Негайно. До ранку. Бо він не збирається їхати до Скелястої Затоки.
«Життя з Сіллю» виявився модифікованим човном-плоскодонкою, з неглибоким носом і наполегливим небажанням повертатися правим бортом бодай з якоюсь грацією. Там був малесенький сарай-каюта, що трохи полегшить йому відчуття і заступить од сильних океанських вітрів та потужного, хай і підтоптаного досвідом, двигуна. Стародавня біла фарба відлущувалася, оголюючи деревину. Джонові цей човен майже нагадував буксир, але насправді він слугував як рибальське судно сивому, товстопузому, кривоногому, ходячому кліше рибалки, який продавав Керманичеві цей човен удвічі дорожче, ніж була справжня йому ціна. Керманич майже подумав, що в того якийсь нелегальний побічний бізнес, і цей чолов’яга просто розігрує роль. Він купив досить бензину, аби підірвати човна до небес, або протриматися до кінця світу, і завантажив туди решту свого провіанту.
Були там і весла, «якщо мотор розладнається», і морські карти, «хоча боронь вас Боже, якщо заштормило, а ви не сховалися в каюті», і сигнальний пістолет. Після невеликих благань, які не обійшлися без жменьки грошви, йому також піднесли старого шкіперського плаща, капелюха, люльку, калоші та продірявлену рибальську сіть. Люлька здавалася в роті дивовижею, а калоші були трохи завеликі, проте це змусило його повірити, що з відстані можна буде сприймати його маскування як щиру монету.
Дигун вибухнув гикавкою й бурмотінням, яке йому не сподобалося, але ж вибору не було — і він повірив, що цей човен такий швидкий, як і машина на підступних дорогах, які лежать попереду і які важче відстежити. Нетвердою ходою прошкуючи до моря, він відчував, що наближається Апокаліпсис: пробитий і почорнілий корчак — доказ, який свідчить не про багаття і шторми, а про якусь набагато радикальнішу катастрофу.
Старі будинки відкривались у скелях узбережжя і на деяких диких пляжах, коли він пробирався між мінливими водами у брижах і спокійними водами, намагаючись навчитися, як вести човен, повільно пристосовуючись до течії. Більшість будинків лежали в руїнах, і навіть ті, де в сутінках горіли вогні, здавалися лише тимчасово воскреслими. Дим од грилів. Люди на пірсах, там, нижче. Усі вони здавалися такими, ніби до зими й зникнуть звідсіля.
Він оминув занедбаний маяк, низьку, осілу білу вежу в чорній короні. Ця вежа прослизнула повз нього у тиші, кам’яна кладка просвічувала крізь облуплену фарбу, сигнальний вогонь згас, і Керманич злякався відчуття роздвоєності, якогось хитрого заплітання, от ніби він подорожує узбережжям альтернативної Нуль-зони. Відчуття, наче він перейшов якусь межу.
Десь у тумані, уважно придивившись, він побачив Лоурі та Вітбі, які блукали мов загублені. Десь там — «Науково-спіритична бригада» робить свої виміри, і Сол Еванс, який прогулюється гвинтовими сходами маяка, і дівчинка, яка безтурботно грається у скелях унизу. Може, навіть Ґрейс, яка визбирує навколо себе уламки Південного Округу.
До післяобідньої пори він дістався частини узбережжя, де земля різко обривалася, — до вузької протоки, яка вела до містечка Скеляста Затока. Те, що біологиня називала «Скелястою Затокою», було насправді природними ставками й рифами, миль за двадцять на північ од містечка. Але її колишній котедж був одразу за межами цього містечка. Або села, якщо бути точним. Бо там тільки п’ятсот мешканців.
«Живи з Сіллю» був не таким човном, який Джон міг би витягти на берег і сховати під гіллям. Але він хотів розвідати Скелясту Затоку, перш ніж туди йти. Вирішив пройти трохи до широкої протоки, наполовину схованої скелястими острівцями, які стирчали з води. Невдовзі він помітив зогнилий старезний причал, до якого й пришвартувався. Якщо вірити мапам, це було досить близько до тутешнього куточка дикої природи, звідки він може вийти пішки та перетнути пішохідну стежинку, яка веде ще ближче до містечка. Він залишив свої капелюх і люльку, прихопив плаща, бінокль і пістолет, та й подерся на суходіл, спочатку в колючі чагарі, а потім до лісу. Аромат свіжих кедрів пожвавив його. За досить короткий час він уже дивився вділ із бескету на дерев’яний міст, який вів до містечка і до крихітної вулички. Якщо він ітиме пішохідною стежкою, то незабаром наштовхнеться на патруль місцевої поліції біля мосту, але ні, не побачив там нічого підозрілого — просто бігун і пара підлітків, які точно шукають, де б викурити марихуани. Однак, зі свого пункту спостереження, дивлячись униз крізь бінокль у гущавину сплетеного гілля дерев, він зумів побачити з півдесятка чорних седанів та позашляховиків із тонованими скельцями, припаркованих на головній вулиці. Ці автомобілі аж відгонили Центром, як і надто причепурені начебто-лісоруби, які стояли біля свого транспорту в яскравих сорочках із шотландки, джинсах і черевиках, що здавались занадто новенькими, ще навіть не розходженими.