Цей новий пейзаж над протокою, що вела до Скелястої Затоки, був для нього чужішим і холоднішим — і ось воно, полегшення, неначе Нуль-зона — то просто такий собі клімат, ось такий тип рослинності, звичайний теруар, навіть якщо він знав, що це неправда. Стільки відтінків і тонів сірого — сірого, що проміниться з неба, невпинно і безкрає-сірого, такого застиглого. Крапчаста матова сірина води, перед дощем, порізана завитками невеличких хвиль, сірина самого дощу, стрілки та брижі на океанській поверхні. Срібна сірина справжніх хвиль далі, які накочувалися на ніс човна та й відкочувалися геть, коли він керував посудиною, а двигун крутився і ревів. Сірина чогось величезного і тяжкого маяла перед ним, силоміць підіймаючи човна, і Керманич намагався втримати його і без роботи двигуна, затамувавши подих, бачачи життя надто близьким до сну, і боявся й видихнути.
Він розумів, чому біологиня любила цю частину світу: тут можна було загубитися в сотню способів. Як навіть стати кимсь зовсім іншим, аніж той, за кого себе вважаєш. Він перестав думати ще на цілі години пошуків. Зникла маніакальна потреба аналізувати, розпорошувати й розкладати день чи тиждень на детальки, — а разом із нею — тягар і дзижчання людського втручання та вторгнення: більш це вже не гуло у нього в черепі.
Він подумав про тишу рибальства на озері, як у дитинстві, про довгі павзи, про слова, які його дідусь міг промовити до нього стиха, наче вони були в якійсь церкві. Він із подивом замислювався, що зробить, якщо не знайде її. Чи він повернеться назад? А чи розчиниться в цьому краєвиді, стане часткою знайденого тут, намагатиметься забути те, що сталося раніше, й відтепер воно здаватиметься не більшим за бризки на носі човна, за узбережного буруна, за вітер, який дме йому в обличчя? Ця ідея була втішна — майже така сама, як і бажання знайти ту жінку, як і комфорт, так довго йому не знаний, як і багато речей, що відійшли у далеке минуле, здавалися кумедними чи фантастичними, а чи й тим, і тим. Були, у своїй основі, неважливими.
Протягом своїх нічних подорожей далі на північ, прив’язуючи човна якнайкраще там, де берегова лінія це дозволяла, — з підвітряного боку скелястого острова, досить широкого, щоб захистити його, де кітвицею можна триматися дна, попри слизьку поверхню, — він почав бачити у себе за спиною дивні вогні. Вони спалахували, спадали і ковзали морем та небокраєм, білі, зелені чи пурпурові. Він не міг сказати, чи вони щось шукають, або визначити іншу їхню цілеспрямовану мету. Але ті вогні розбили тутешні чари, й уночі, скоцюрбившись у своєму спальнику, він увімкнув радіо, притискаючи до вуха, щоб зменшити гучність. Але крізь перешкоди на лінії розчув лише кілька нерозбірливих слів, то й не дізнався, чи це через якісь катастрофи, а чи через недоступність його зони покриття.
Зірки у височіні були величезні й наче цвяхами прибиті. Вони світилися у тканині ночі, величезній і глибокій, як його сон, як його сновидіння. Досі він стомився і зголоднів, бажаючи з’їсти ще щось, окрім консервів у бляшанках та протеїнових батончиків. У нього голова розколювалася від шуму хвиль та торохкотіння свого двигуна. Минуло три дні після полишення Скелястої Затоки, а він, не знайшовши того узбережжя, незабаром причалить до найдальшої точки. Він уже давно перетнув місце, звідки, з будь-якого кінця, можна дістатися дорогою, або тільки пішохідною стежкою, або гелікоптером, або на човні. Самісінький край, кінець того, що може називатися Скелястою Затокою.
Якщо він ощаджатиме їжу і воду, у нього лишиться досить, щоб протриматися ще останній тиждень, перш ніж доведеться повернути назад.
Ранок іще одного дня. У затінку, дрейфуючи, він утиснувся у протоку, оточену чорними скелями, гострими, немов акулячі плавці, й поораними, неначе будь-який гірський хребет. Він вирішив підпливти ближче, бо це нагадувало берегову лінію, намальовану в польових записах біологині.
Скелі були вкриті морськими блюдцями та морськими зірками, а на мілині була сотня озброєних колючками темних обрисів — морські їжаки, схожі на мініатюрні підводні міни. Він уже два дні нікого не бачив. Руки були зранені й боліли від веслування. Йому хотілося гарячої їжі, прийняти ванну, знайти якийсь дороговказ, що напевно повідав би йому, де саме він перебуває. Човен почав набирати води; скількись часу Керманич витратив, рятуючи його, більше боячись рухатися на найменшу відстань від берега, аніж сісти на мілину чи напоротися на щось зубчасте.
Скелі утворювали уривчасту лінію чи хребет на узбережжі, й навколо них було важко вести човен. Хвилі надто близько жбурляли його до скель, і він щосили, відчуваючи хрускіт у кістках, стримував ті напливи. Висунув весло, щоб од штовхнутися; спочатку воно сковзнуло, лише трохи зачепивши воду, і йому довелося спробувати ще раз, потім одчайдушно бахкати веслами, аж доки опинився на безпечній відстані від засмоктування й крутняви.